Глава 1 (Руслана)

Супер! 

Прожила спокійно рік у гуртожитку, всих все влаштовувало. А на другий, бачте, під контроль до брата жити... Нічого, нічого, я ще покажу татові як це - вирішувати щось за мене. І знає ж мій впертий характер! От як переїду до Єгора, як покладу речі, як піду у відрив...уффф. Нехай всі знають - Руслану Байкову притисняють у правах. 

Здуваю з чола пасмо темно-рудого волосся, переводжу погляд на брата. Він вимикає радіо, паралельно керуючи машину. Заїжджає на подвір`я між двома багатоповерхівками і повільно шукає своє місце. А я рахую під`їзди, як хвилини до неминучої халепи. 

А якщо подумати з іншого боку, це на краще. Гарні умови життя, душ і туалет коли хочеш, кухня - повністю у моєму розпорядженні. А там і з братом домовитись не складно, мені ж дев`ятнадцять, не п`ять. Авжеж я зла на тата, адже це його ідея. Та до біса ті дурні думки! Тільки настрій псують. А ви все і так зрозумієте.

Ковзаючи між рядами припаркованих машин, автівка зупинилася біля крайнього під’їзду. Я відстебнула пасок безпеки й провела долонею по світлій панелі салону. Усередині ще пахло чимось дорогим: шкірою, легким деревним парфумом і новизною.

– Непогана машина, — мимохіть усміхнулася. — Не знала, що ти нарешті змінив свою стареньку.

Єгор саме діставав телефон із кишені. Почувши мене, лише коротко глянув у мій бік.

— Мм?

— Та нічого. Просто личить тобі.

Він тихо фиркнув, ніби ця тема його зовсім не цікавила, і вже за мить відчинив дверцята. Зелені очі в очікуванні уставилися на мене. 

— Ходімо.

Я ще кілька секунд затрималася в салоні. Дивно. Завжди думала, що якщо брат колись купить собі нормальну машину, то розповідатиме про неї всім підряд. А тут навіть не похвалився.

Може, подорослішав. Як ні як двадцять пʼять років. 

Хоча…ні.

Навряд.

Під’їзд зустрів нас прохолодою й запахом свіжої фарби. Ліфт, як на зло, не працював, тому валізу довелося тягнути сходами.

— Ти спеціально обрав квартиру без ліфта? — буркнула я, перестрибуючи через чергову сходинку.

— Це не я обирав. 

— А хто тоді?

— Довга історія.

Я скривилася.

Схоже, сьогодні всі його відповіді складалися максимум із трьох слів.

– Хочеш сказати у гуртожитку був ліфт? – повів бровою він.

Хмикнула і пішла далі. 

На четвертому поверсі Єгор зупинився біля темних дверей, поставив валізу на не дуже чисту підлогу і простягнув мені зв’язку ключів.

— Розкладай речі, освоюйся. Я ненадовго від’їду.

— Зараз?

— Є дещо термінове.

— Серйозно? – засмучено простягнула я. – Ти ж сам сказав, що зустрінеш мене.

— Я і зустрів.

Він усміхнувся так, що захотілося закотити очі. Але тепер посмішка не покидала і мене. 

— Буду пізно. Якщо що - телефонуй.

— А вечеря? Ми ж домовлялися замовити щось, посидіти.

— У холодильнику щось знайдеш. – винувато промовив Єгор, – Відсвяткуємо твій другий курс як приїду.

Він уже розвернувся до сходів, як я гукнула його. 

— Ключі від машини не забудь.

Він машинально спіймав зв’язку, яку я кинула йому. Перед цим Єгор віддав ключі мені, аби нести валізи.

— Руслана, не ображайся на тата. Він хоче кращого тобі.

Опустила очі, кивнула. Не сказавши більше ні слова, Єгор поправив світле волосся і швидко зник за поворотом сходового майданчика.

Я лише пирхнула.

— От і вся братська гостинність…

Двері тихо клацнули за спиною, відрізаючи мене від вечірнього галасу двору. Я завмерла на порозі. 

Квартира зустріла приємною прохолодою, запахом свіжозвареної кави і дивною охайністю. На вузькій тумбі біля дзеркала лежали ключі, гаманець, кілька монет. На вішаку висіла джинсовка Єгора. А поруч чорне пальто, яке я раніше ніколи не бачила. 

Видихнула і скинула кросівки. Після чотирьох годин у потязі і ще пів у машині навіть звичайна підлога здавалася м`якшою за ліжко у гуртожитку. Залишив валізу на порозі, навпомацки знайшоа вмикача, і врешті опинилася у вітальні. Світлі стіни, тепле освітлення, кілька рослин на підвіконні. Речі охайно розставлені по поличках. Посеред кімнати стояв синій диван. 

Усе це було дивно. Я була впевнена, що в Єгора у квартирі повний хаос. Усміхнулася сама собі.

Дійсно подорослішав.

Лише зібралася пройти далі у покушу своєї кімнати, коли погляд зачепився за одну дрібницю. Біля дверей в коридорі стояла ще одна пара взуття: чоловічі  лаковані туфлі. Хіба я стільки не бачила брата, що й не помітила його новий стиль? Похитала головою і схопила валізу. Він казав йти прямо по коридору і у кінці моя кімната. От я і пішла. Але за декілька кроків мимоволі зупинилася. Десь у глибині квартири щось тихо грюкнуло, за тим почулося тихе лаяння. Низький, чоловічий голос. 

Повільно оглядаю коридор. Тиша. Настільки густа, що стало чутно, як холодильник гуде на кухні. 

— Єгор? — несміливо покликала.

Жодної відповіді.

Та перестань! Він щойно поїхав. Серце ударило трохи швидше. Може...кіт. Одразу фиркаю, який ще кіт? У Єгора навіть кактуси довго не живуть. Здивована як рослинки тут виживають. 

Знову.

Цього разу звук долинув зовсім поруч. Тихе шарудіння, ніби хтось шукає необхідну річ. Повільно перевела погляд на двері кімнати навпроти. Вони були прочинені. Із темряви на підлогу падала вудька смужка світла. 

Ще життя мене ж грабіжниками не зводило! Спокійно, Руслано. Це може бути що завгодно, а боятися шорохів це по-дитячі. Можливо, сусіди. До виходу кілька метрів, а до кімнати три кроки. 

Ні, я ж не боягузка. Обережно штовхнула двері. Кімната потопала у темряві, тільки ліхтарі з вулиці недбало заливали її сяйвом. Ліжко, великий робочий стіл з купою папок, шафа, книжкова полиця, телевізор. Начебто пусто. Вітер ледь колихав тонку фіранку на відчиненому балконі. Вже хотіла видихнути з полегшенням, як фіранка знову ворухнулася. А за нею чітко вималювався високий чоловічий силует.

Всередині все обірвалося. Груди стиснуло холодною хвилею. Силует знову ворухнувся, стояв до мене спиною.