Частина 15. День п'ятий не очікуваний кінець

Соломія вже другий день поспіль не могла нормально заснути. Годинами вона ворочалась у ліжку, дивлячись на темну стелю, крізь вікно чула тихе шуміння листя, яке зрідка посилювалося від легкого подиху вітру. Її думки переплуталися в клубок тривоги, яка не залишала її вже довго.

Ніч видалася особливо важкою. Під кінець вона все ж задрімала, але це був не сон, а якийсь глибокий, похмурий стан, де свідомість майже не розрізняла реальності. Ранок настав, і Соломію не змогли розбудити навіть вчителі. Її тіло відмовлялося підкорятися, мозок — працювати. Здавалося, все тіло було оточене невидимою хмарою, яка утримувала її від зовнішнього світу.

Коли вона нарешті прокинулася, вже було запізно. Пройшов сніданок, всі її однокласники пішли до моря, але на тумбочці біля ліжка лежала записка, яка очікувала на неї:

«Усі зараз на морі. У тебе є година, щоб зібрати речі.»

Соломія обвела поглядом кімнату. Все здавалося нереальним. Вона запитала себе: що означає "зібрати речі"? Відчувала, що втратила щось важливе, щось значуще, хоча й не розуміла, що саме. Її дихання стало глибшим, серце застукало частіше. Відчувши на собі тягар незрозумілої ситуації, вона підвелася з ліжка і вийшла з кімнати.

Коли її ноги торкнулися холодної підлоги коридору, Соломія відчула себе як у пастці. Крокуючи повільно вниз сходами на перший поверх, вона намагалася зосередитися, але думки знову і знову поверталися до страху — неясного, але всеохоплюючого. Коли вона спустилася до вітальні, її охопив відчай, і сльози почали непомітно котитися по її щоках.

— Я що, проспала цілий день?! — схлипуючи, запитала Соломія в порожнечу, коли раптом почула знайомий голос позаду себе.

— Ні, ти не проспала цілий день, — пролунав голос з дверей. Вона різко обернулася і побачила Івана.

Соломія зміряла його здивованим поглядом, сльози ще не встигли висохнути на її обличчі.

— Ти проспала тільки збори і сніданок, — продовжував Іван, не помічаючи її стану. — Тобі варто знати, що Маї залишила тобі записку. Ми всі зібралися зранку перед сніданком, щоб обговорити план. Після зборів нам сказали, що після сніданку ми маємо півгодини, щоб зібрати речі і піти на море. Якщо хтось не хоче йти на море, у нього є півтори години, щоб зібратися, тому що о першій годині ми їдемо назад. Але ми все одно будемо заїжджати на екскурсії дорогою назад.

— Що? — здивовано прошепотіла Соломія. В її голові все плуталося, вона майже не слухала його слів. Івану здавалося, що він пояснив усе зрозуміло, але вона дивилася в підлогу зляканими очима, ніби не могла осягнути всього, що відбувалося навколо.

— Ти мене чуєш? — насторожено запитав Іван.

— Я не хочу, — сказала вона тихо. В її голосі чулися нотки відчаю і страху.

Іван почухав потилицю. Він стояв на місці, не знаючи, що ще сказати, поки Соломія дивилася крізь нього. Її відчуття страху перед смертю почало наростати, переповнюючи її, мов хвиля, яка піднімається перед тим, як обрушитися на берег. Здавалося, ніщо не могло повернути її до нормальності.

— Я пішов на море, але якщо ти передумаєш, можеш приєднатися, — сказав Іван, безнадійно махнувши рукою. Він зрозумів, що подальші слова марні, і швидко пішов, залишивши Соломію саму.

Коли Соломія зібрала речі та сіла в автобус, вона почувалася порожньою. Інші діти веселилися, шуміли, кидали жарти, але для неї це було лише відлунням, далеким і недосяжним. Вона не могла звільнитися від відчуття, що щось важливе, щось невидиме чекало на неї попереду.

Автобус їхав довго. Для більшості дітей дорога здавалася нескінченною і нудною, але для Соломії все було інакше. Їй здавалося, що час летить швидко. Кожна секунда, кожна хвилина проходили так швидко, що вона не встигала усвідомлювати події, які відбувалися довкола неї. Вона намагалася радіти разом із іншими, але її радість була несправжньою. Усередині неї зростав страх.

— Соломіє, з тобою все добре? — запитала одна з її вчительок, помічаючи незвичайну поведінку Соломії.

— Усе чудово! — різко відповіла Соломія, намагаючись прикрити свої справжні почуття.

— Чесно? — вчителька скептично подивилася на неї.

— Так, — відповіла Соломія, посміхаючись, але в її очах було видно паніку.

Минуло ще година, потім ще одна. Час здавався розмитим і нестабільним. Автобус уже під'їжджав до школи, коли Соломія зрозуміла, що час повертатися додому. Але замість того, щоб піти звичною дорогою, вона вирішила піти довшою стежкою, яка проходила через парк.

Вона не знала, що ця прогулянка стане її останньою.

Сутінки вже опустилися на місто, коли Соломія йшла мовчазним парком. Вона була повністю занурена у свої думки, не помічаючи того, що тіні навколо ставали довшими, а дерева — темнішими. Її страх посилився. У голові знову з'явилися думки про смерть.

Раптом вона почула голос позаду себе.

— Що, Соломійко, думала, що втечеш від мене?

Вона завмерла на місці. Її серце зупинилося на мить. Вона знала цей голос. Повільно обернувшись, вона побачила високу постать, яка стояла в тіні дерев. Це був Гавриїл.

— Ні, — прошепотіла Соломія, опустивши голову вниз. Її голос був спокійним, майже байдужим.

— Ну що, пішли?