Якось усе спокійно. Так і треба.

Минуло ще кілька тижнів.
Січень уже не був святковим — він був чистим. Без прикрас, без зайвих емоцій, ніби місто нарешті скинуло з себе всю грудневу ілюзію тепла.
Алсу більше не чекала повідомлень. І це було дивно… але правильно.
Рей більше не з’являвся раптово під корпусом, не писав ночами, не намагався «пояснити». Спочатку це відчувалося як тиша після грози. Потім — як звільнення.
Вона не називала це перемогою. І не називала поразкою. Це просто стало минулим, яке більше не тягне за рукав.
Юн не питав зайвого. Він просто залишався поруч так, як уміють ті, хто не ламає простір іншої людини. Вони могли годинами сидіти в кав’ярні, мовчати, і це не було незручно.
— Ти виглядаєш спокійнішою, — якось сказав він.
Алсу подумала кілька секунд.
— Я просто перестала воювати там, де не було сенсу.
Він кивнув, ніби це була найочевидніша річ у світі.
Подруги все ще жартували, шуміли, тягнули її в життя. Мая, як завжди, була голосом хаосу. Тея — голосом «давай зробимо красиво». Джиан — голосом тиші, яка чомусь завжди попадала в точку.
І Алсу вперше не відчувала, що їй треба тікати від усього цього.
Одного вечора вона вийшла з університету одна. Сніг уже майже розтанув, але повітря було холодне, прозоре.
Вона зупинилась біля виходу і просто вдихнула.
Ніхто не кликав її назад. Ніхто не тягнув у драму. Ніхто не вимагав пояснень.
І це було нове життя.
Телефон у кишені завібрував. Вона не злякалась. Просто дістала його.
Повідомлення було від Юна:
«Йдемо на чай? Без причин.»
Алсу трохи усміхнулась.
І вперше за довгий час не думала ні про минуле, ні про те, що буде далі.
Вона просто написала:
«Йдемо.»
І пішла вперед.