Спокійна зима. Невже я живу спокійно?

Середина грудня прийшла тихо.
Місто ще не було по-справжньому зимовим, але повітря вже дзвеніло — вітрини світилися гірляндами, в автобусах пахло мандаринами, а в університеті всі говорили про канікули, ніби це був не просто відпочинок, а маленьке спасіння.
Алсу жила рівно.
Не яскраво — стабільно.
І це було нове.
Подруги, звісно, не могли спокійно дивитися на її спокій.
— Ну ти ж розумієш, — тягнула Мая, закутуючись у шарф, — зима, новий рік, романтика, гарячий шоколад, хтось має тримати тебе за руку.
— Я тримаю себе сама, — спокійно відповіла Алсу.
— Це не рахується, — вставила Тея. — Ми знайшли ідеального кандидата.
— Ні, — сказала Алсу раніше, ніж вони встигли назвати ім’я.
Джиан, яка йшла поруч, тихо засміялась. Чорне пальто, срібний ланцюжок на шиї, темні губи — вона виглядала так, ніби грудень був її рідною стихією.
— Вона не «в процесі пошуку», — сказала Джиан. — Вона в процесі життя. Не плутайте.
— Дякую, — кивнула Алсу.
З Юном у них усе стало просто.
Дивно просто.
Він був поруч не як «хлопець», не як «надія», не як «можливо».
Він був другом.
Тим, з ким можна мовчати і не відчувати порожнечі. З ким можна йти містом і не думати, як ти виглядаєш. З ким не треба бути зручною.
Вони часто сиділи на кухні в нього вдома. Джиан заварювала чай так, ніби це був ритуал, ставила музику з якимось готичним шепотом і час від часу кидала в Алсу погляди — уважні, але добрі.
— Ти стала іншою, — якось сказала вона.
— Кращою?
— Справжнішою, — відповіла Джиан. — Це рідше.
Алсу не сперечалась.
Рей бачив усе.
У коридорах.
В сторіс.
У сміху, який більше не був зломаним.
І його це зводило з розуму.
Він писав. Спочатку обережно. Потім — злісно. Потім — жалісливо.
«Ти справді щаслива?»
«Ти змінилась не в кращий бік».
«Я просто хочу поговорити».
«Ти робиш вигляд».
«Я знаю тебе краще за всіх».
Алсу не відповідала.
Одного вечора він з’явився сам. Під гуртожитком. Без попередження.
Сніг тільки почав падати — мокрий, важкий.
— Ти навіть не виходиш, — сказав він, коли вона все ж зупинилась.
— Бо мені не потрібно.
— Ти живеш ніби навмисно, — його голос тремтів. — Ніби хочеш показати мені щось.
— Ні, Рей, — вона подивилась прямо. — Я просто живу без тебе.
Це вдарило сильніше, ніж крик.
— А він? — кивнув він у бік дороги.
— Він — мій друг.
— Ти брешеш.
— Ні. Ти просто не звик, що не все крутиться навколо тебе.
Він хотів сказати ще щось. Завжди хотів останнє слово.
Але Алсу вже йшла.
Поруч із нею були Джиан, Тея, Мая.
Сміх.
Холод.
Чай у термосі.
Життя.
І вперше за довгий час грудень не здавався їй порожнім.
Він був тихим.
І цього було достатньо, щоб йти далі.

Вони зайшли в кав’ярню біля університету — ту саму, де завжди було трохи тісно, але тепло, і де бариста пам’ятав замовлення постійних.
Алсу сіла біля вікна. Сніг падав повільно, ніби не поспішав торкатися землі.
— Ти бачила його обличчя? — пошепки сказала Мая, коли принесла какао.
— Бачила, — відповіла Алсу. — І мені… байдуже.
Вона сама здивувалася, наскільки це було правдою.
Джиан закурила електронку, видихнула пару вбік.
— Це називається свобода. Не та, про яку кричать, а та, що просто є.
Юн зайшов пізніше. Без поспіху, з холодом у волоссі й рюкзаком на плечі. Він сів поруч, не питаючи дозволу, але й не вторгаючись.
— Ви виглядаєте так, ніби виграли щось важливе, — сказав він.
— Ми виграли тишу, — відповіла Тея.
— І стабільність, — додала Джиан.
— І Алсу, — усміхнулась Мая.
Алсу знизала плечима, але всередині щось тепле розгорнулося.
Юн тихо нахилився до неї:
— Якщо чесно… ти зараз світліша, ніж будь-коли.
— Не світліша, — сказала вона. — Просто більше не в темряві.
Він кивнув. Прийняв. Не намагався нічого змінити.
Пізніше, коли вони розходилися, Алсу йшла додому повільно. Місто гуділо передноворічним очікуванням, а вона вперше не боялась майбутнього.
Телефон знову завібрував.
Рей.
Вона навіть не відкрила повідомлення.
Просто видалила чат.
І десь у цій дрібниці — в одному натисканні — закінчилася історія, яка більше не мала над нею влади.
Алсу підняла комір пальта, усміхнулась снігу і подумала:
може, це ще не кінець. Але це точно початок чогось кращого.