Кінець бурхливої осені.

Алсу опинилась у Юна майже випадково.
Не як «я піду до тебе», не як крок уперед — просто дощ посилився, а він спокійно сказав:
— У мене недалеко. Пересидимо. Чай є.
Без підтексту. Без очікувань.
І саме тому вона погодилась.
Квартира була не ідеальна, але жива. Тепле світло, книги не для декору, плед на спинці дивана, запах чаю з бергамотом. Алсу зловила себе на думці, що тут легко дихати.
— Я зараз, — сказав Юн і пішов на кухню.
Вона встигла зробити кілька кроків коридором, коли з іншої кімнати вийшла дівчина.
Чорне волосся, важкий макіяж, темна помада. Довгий светр, ланцюжок на шиї. Погляд — уважний, трохи насмішкуватий, але не ворожий.
— Ти не привид, — сказала вона. — Значить, Юн привів когось живого.
Алсу моргнула, а потім ледь усміхнулась.
— Схоже на комплімент.
— Це і є комплімент. — Дівчина простягнула руку. — Джиан. Його сестра. І так, я готка, якщо ти вже подумала.
— Алсу. І… я подумала.
Джиан хмикнула, оцінюючи її поглядом. Не зважуючи. Читаючи.
— Ти не з тих, хто шумить, — сказала вона. — Мені подобається.
Юн з’явився у дверях з двома чашками.
— Джиан, не лякай гостей.
— Я не лякаю. Я перевіряю, — спокійно відповіла вона. — І вона нормальна.
Алсу відчула дивне тепло від цього «нормальна».
Вони сиділи на кухні втрьох. Говорили мало. Про дрібниці. Про музику, яку Джиан слухає ночами. Про те, як Юн ненавидить ранкові пари. Про котів — Алсу показала фото Малентана, і Джиан одразу сказала:
— Чорний? Значить, твій.
Не було напруги.
Не було потреби щось доводити.
У якийсь момент Алсу зловила себе на думці, що не думає про Рея. Не відганяє. Не стискається. Його просто… не було в цій кімнаті.
І це було нове.
Коли вона збиралась іти, Джиан раптом сказала:
— Якщо що, ти можеш приходити. Навіть коли Юна нема. Тут безпечно.
Алсу кивнула. Не з емоціями — з вдячністю.
На виході Юн тихо додав:
— Ти не зобов’язана поспішати. Ні з чим.
— Я знаю, — відповіла вона. — І це… добре.
Дорогою додому Алсу йшла повільно. Дощ майже закінчився. Повітря стало чистішим.
Це ще не було щастям.
Але це вже було краще.
І, можливо, кінець цієї історії не буде вибухом.
Можливо, він буде схожий на це відчуття —
коли життя не рятує, а просто дозволяє жити.

Після того вечора Юн не з’являвся нав’язливо.
Не писав «ти де», не перевіряв, не нагадував про себе штучно. Просто інколи надсилав коротке:
Як ти?
Чай ще тримаєш?
І цього було достатньо.
Алсу повернулась на пари. Не одразу в ритм, не з ентузіазмом — але повернулась. Сиділа на задніх рядах, слухала напівуважно, іноді робила нотатки просто для себе. Її перестали питати «що з тобою». Вона навчилась не пояснювати.
Джиан написала першою.
Джиан:
Юн сьогодні знову забуде поїсти. Якщо будеш поряд — нагадай йому, що він людина.
Алсу усміхнулась.
Вперше — без іронії.
Вони почали бачитися втрьох частіше. Іноді — мовчки. Джиан могла сидіти на підлозі з навушниками, малювати щось чорним маркером у зошиті, а Алсу — пити чай і просто бути. Ніхто не тягнув із неї історії. І це було важливо.
— Ти колись думала, що тиша — це теж форма близькості? — спитала якось Джиан.
— Тепер думаю, — відповіла Алсу.
Одного вечора вона впіймала себе на дивній речі:
вона не чекала повідомлень.
Не перевіряла телефон кожні п’ять хвилин.
Не готувалась до удару.
Рей інколи з’являвся у спільних просторах — у коридорах, на сходах, у поглядах здалеку. Але він уже не мав доступу. Він був, як шум за стіною: чути, але не впливає.
І це було не помстою.
Це було звільненням.
Алсу поверталась додому пізно, з навушниками, де грала тиха музика. Осінь перейшла у щось холодніше, але вже не вороже. Вона подумала, що вперше за довгий час не боїться майбутнього.
Не тому, що воно зрозуміле.
А тому, що вона більше не хоче ховатись.
— Я ще не щаслива, — прошепотіла вона, знімаючи пальто.
Малентан знову потерся об ногу.
— Але я жива. І цього поки достатньо.
І десь попереду, без гучних обіцянок, без фатальних знаків, життя обережно готувалось стати її.