Щось тут не те.

Рей зробив крок ближче. Не різко — обережно, як завжди. Саме так він і заходив їй під шкіру раніше.
— Ти думаєш, я не бачу, — сказав він тихо. — Ти стала іншою. Холоднішою. Ти дивишся крізь людей.
— Бо інакше боляче, — відповіла Алсу. Її голос був рівний, але пальці стиснули ремінь сумки. — Ти ж сам мене цьому навчив.
Він різко видихнув.
— Я не хотів, щоб так вийшло.
— Але вийшло.
Вона дивилася на нього і вперше не шукала знайомих рис. Не шукала того, за що трималася. Перед нею стояв просто чоловік із минулого. Без ореолу. Без влади.
— Ти думаєш, цей… — Рей кивнув у бік, куди пішов Юн, — він щось змінить?
Алсу повільно підняла очі.
— Я нічого від нього не чекаю. І саме тому він може змінити більше, ніж ти.
Це вдарило сильніше, ніж крик.
Рей усміхнувся — криво, нервово.
— Ти завжди була наївною.
— Ні, — сказала вона. — Я була терплячою. І це моя помилка.
Вітер пройшовся алеєю, зірвав з дерева кілька листків. Один впав між ними — як межа.
— Я не прийшов воювати, — сказав Рей після паузи. — Я прийшов сказати, що шкодую.
Алсу мовчала.
— Ти нічого не скажеш? — у його голосі з’явилось роздратування.
— Скажу, — відповіла вона. — Але не те, що ти хочеш почути.
Вона зробила крок назад.
— Ти запізнився не тому, що пішов. А тому, що повернувся, коли я вже навчилася дихати без тебе.
Рей дивився на неї довго. Ніби вперше справді бачив.
— Це не кінець, — сказав він.
Алсу злегка нахилила голову.
— Для тебе — можливо. Для мене — давно.
Вона розвернулась і пішла. Не швидко. Не тікаючи.
Телефон у кишені тихо завібрував. Повідомлення.
Юн:
«Я не люблю зникати без сліду. Але іноді варто дати людині простір. Бережи себе.»
Алсу зупинилась на секунду. Закрила очі.
Всередині було страшно. І тихо.
Не порожньо — тихо.
Вона набрала відповідь. Стерла. Набрала знову.
«Дякую. Я напишу.»
І вперше за довгий час це було не обіцянкою з ввічливості.
Це було рішенням.
А десь позаду Рей стояв сам — і вперше розумів,
що програв не тому, що його замінили,
а тому, що вона виросла з болю.

Алсу дійшла до зупинки й сіла на холодну лавку. Люди проходили повз, говорили, сміялися, хтось сварився по телефону — світ жив далі, ніби нічого не сталося. І саме це було найдивнішим.
Вона дістала телефон ще раз. Повідомлень від Рея більше не було. Це насторожувало сильніше, ніж якби він писав.
Алсу згадала, як колись боялася цієї тиші. Як заповнювала її словами, поясненнями, виправданнями. Зараз тиша була іншою — напруженою, але чесною.
— Я не повернусь туди, — прошепотіла вона, ніби фіксуючи це в реальності.
Трамвай підійшов із різким скреготом. Вона зайшла всередину, стала біля вікна. У склі відбивалося її обличчя — втомлене, але зібране. Без сліз. Без істерики. Це налякало її більше, ніж будь-яка слабкість.
Телефон знову завібрував.
Невідомий номер.
«Ти завжди думаєш, що все закінчилось, коли починаєш дихати вільніше.»
Алсу повільно опустила телефон. Не відповіла. Не заблокувала. Просто зберегла номер без імені.
Трамвай рушив. Місто пливло за вікном, розмите дощем і світлом ліхтарів. Вона раптом зрозуміла: це вже не страх.
Це настороженість людини, яка вижила і більше не дозволить себе зламати.
Десь у глибині думок майнула фраза Юна — спокійна, без тиску. Вона не пам’ятала дослівно, але пам’ятала відчуття. І цього вистачало, щоб не озиратися.
Алсу прикрила очі.
Ця осінь не обіцяла бути легкою.
Але вперше вона була її.
І якщо минуле знову постукає —
вона вже знає, що не зобов’язана відчиняти.