Тихі знаки.

Юн з’явився в її житті без пафосу.
Не як «підкат», не як вторгнення — швидше як збіг, який не намагається здаватися долею, але нею відчувається.
Це сталося після пари, у тому самому переході між корпусами, де завжди тягнуло протягом і люди поспішали, ніби тікали від власних думок. Алсу стояла біля автомата з кавою, коли хтось поруч спокійно сказав:
— Він знову з’їв гроші.
Вона повернула голову. Хлопець був вище за неї, темне волосся трохи спадало на лоб, погляд — уважний, але не чіпкий. Він не дивився на неї як на дівчину. Він дивився — як на людину.
— Уже вдруге, — відповіла Алсу.
— Значить, він тебе запам’ятав. — Юн усміхнувся. — Я Юн.
— Алсу.
Вони стояли поруч ще кілька секунд. Без незручності. Без тиші, яку хочеться зламати.
— Ти з філології? — спитав він.
— Майже. А ти?
— Психологія. Але не з тих, хто лізе в голову без дозволу.
Алсу ледь усміхнулась.
— Добре. Бо я свою не всім показую.
Він кивнув, ніби це було правилом, яке він і так розумів.
Вони пішли разом — не тому що домовились, а тому що напрямок збігся. Юна говорив спокійно, без поспіху. Не ставив зайвих питань. Не намагався бути кращим, ніж є. І в цьому було щось небезпечне.
Алсу ловила себе на думці, що їй не треба тримати дистанцію. Не треба бути холодною. Не треба контролювати кожен рух.
— Ти виглядаєш так, ніби багато мовчиш, — сказав він раптом.
— Я просто вибираю, кому говорити.
— Це правильно.
Він не сказав «мені», не сказав «зі мною».
І саме це чомусь зачепило.
Ввечері Алсу йшла додому з дивним відчуттям — ніби щось м’яко торкнулося її життя і не вимагало нічого навзаєм. Вона зловила себе на тому, що прокручує в голові його голос, фрази, погляд.
— Не вигадуй, — сказала вона собі, зачиняючи двері квартири.
Малентан відповів мовчазним муркотінням.
Вона заварила чай і вперше за довгий час сіла не в тишу, а в очікування. Не конкретне. Просто тепле.
Телефон лежав поряд. Вона взяла його — і завмерла.
Повідомлення. Рей.
Нам треба поговорити.
Алсу відчула, як усе, що щойно почало складатися всередині, застигло. Не зламалося. Не розбилося. Просто напружилось, як перед ударом.
Вона не відповіла.
Через хвилину — ще одне.
Я бачив тебе сьогодні. Ти дуже змінилась.
Вона повільно видихнула, дивлячись у темне вікно.
— Запізно, — тихо сказала Алсу. — Дуже запізно.
Але десь глибоко вона вже знала:
Рей не з тих, хто йде тихо.
І ця історія ще не сказала свого останнього слова.

Алсу так і не відповіла того вечора.
Вона вимкнула звук на телефоні, ніби це могло вимкнути минуле. Малентан стрибнув на підвіконня, подивився у темряву, а потім — на неї, ніби знав трохи більше, ніж слід.
— Не зараз, — прошепотіла вона, більше собі, ніж комусь іншому.
Наступного дня Юн сидів у читальній залі. Вона помітила його ще здалеку — він пив чай з термоса і щось читав, підкреслюючи олівцем, не телефоном. Це здалося дивно приємним.
— Ти знову тут, — сказав він, коли вона підійшла.
— А ти ніби тут завжди, — відповіла Алсу.
Він усміхнувся. Не широко — тепло.
Вони говорили ні про що важливе: про викладачів, про осінь, про те, як місто змінюється після шостої вечора. Юн слухав. Справді слухав. Не чекав паузи, щоб вставити себе.
І в якийсь момент Алсу впіймала себе на небезпечній думці:
а якщо з ним могло б бути спокійно?
Ця думка налякала.
— Ти ніби не зовсім тут, — сказав Юна, дивлячись уважно.
— Я вчуся повертатися, — відповіла вона чесно.
— Це нормально. Я теж колись зникав.
Він не став пояснювати. І вона не попросила.
Коли вони вийшли з корпусу, повітря було сирим і важким. Осінь уже не гралася — вона брала своє.
— Може, якось вип’ємо чаю разом? — сказав Юна, не дивлячись прямо. — Без зобов’язань.
Алсу відкрила рот, щоб відповісти — і саме в цей момент почула знайомий голос.
— Алсу.
Вона завмерла.
Рей стояв трохи осторонь. Виглядав інакше — втомленішим, різкішим. Але дивився так само, ніби мав на неї право.
— Нам треба поговорити. Зараз.
Юна подивився на неї. Спокійно. Без ревнощів. Без тиску.
І цей погляд був гірший за будь-яку сцену.
Алсу повільно видихнула.
— Ні, Рей, — сказала вона. — Не зараз.
Рей стиснув щелепу.
— Ти тікаєш.
— Я виживаю, — відповіла вона.
Тиша між ними була густою. Юн зробив крок назад.
— Я піду, — сказав він тихо. — Напишеш, якщо захочеш.
І пішов. Без драми. Без погляду назад.
Алсу дивилася йому вслід — і відчула, як щось важливе вислизає, але не рветься.
Рей засміявся коротко, з гіркотою.
— Ти швидко знайшла заміну.
— Ні, — сказала вона. — Я просто перестала чекати. Вона виразково посміхнулась і в момент прибрала посмішку, трохи скривившись і закотивши очі.
Він мовчав.
А Алсу раптом зрозуміла:
ця історія більше не про любов. Вона про те, хто з них виживе з правдою.
І вона не була певна, що Рей до цього готовий.