Непорушність.

Листопад повільно входив у місто, без різких жестів. Дні ставали коротшими, світло — тьмянішим, а люди — тихішими. Алсу помітила, що перестала рахувати дати. Їй більше не було важливо, який сьогодні день тижня — усе зливалося в один рівний ритм.
Той хлопець більше не підходив. Не писав. Не дивився занадто довго. Лише іноді вона ловила його погляд десь у коридорі — короткий, обережний, ніби він і сам не до кінця розумів, чому його так швидко «відпустили».
— Зламався, — констатувала Джу Рьон, коли вони сиділи в буфеті з пластиковими стаканчиками кави.
— Ні, — відповіла Алсу. — Просто зрозумів.
— Ти стала страшна, — додала Мая без усмішки.
— У хорошому сенсі, — швидко втрутилась Альба. — Типу… тебе неможливо зачепити.
Алсу нічого не сказала. Вона не відчувала себе «страшною». Вона просто більше не намагалася бути зрозумілою.
На парах вона сиділа на тому ж місці. Писала. Слухала. Інколи не слухала. Викладачі не помічали змін — для них вона була тією ж самою студенткою. А от люди поруч — помічали.
Савлін якось нахилилась до неї після пари:
— Ти ніби… не тут, але й не зникла.
— Мені так зручніше, — відповіла Алсу.
Увечері вона поверталась додому сама. Малентан зустрічав її, як завжди, терся об ноги, муркотів так, ніби нічого в світі не змінилося. Вона варила чай, сідала біля вікна й дивилась, як у темряві відбиваються вогні.
Рей не писав.
І це було навіть не полегшення — це було підтвердження.
Одного разу, вже ближче до початку листопада, вона почула його ім’я випадково. Дві дівчини позаду в коридорі перешіптувались — щось про нього, про якусь нову компанію, про сміх у барі.
Алсу не обернулась.
— Ти чула? — тихо запитала Мая, наздоганяючи її.
— Ні.
— І не хочеш?
— Не бачу сенсу.
Мая кивнула. Без драм. Без зайвих питань.
Алсу зрозуміла одну річ: вона більше не чекала. Ні пояснень. Ні вибачень. Ні «а що як». Її життя знову стало її — без глядачів, без виправдань.
І саме в цьому спокої було щось небезпечне.
Бо коли ти перестаєш чекати — світ зазвичай починає стукати гучніше.
І цей стукіт був уже десь поруч.

Вона відчула це не одразу. Не подією — поглядом.
У бібліотеці було тихо, аж дзвеніло у вухах. Алсу сиділа між стелажами, перегортала сторінки, коли відчула, що хтось дивиться занадто довго. Не нав’язливо. Не зухвало. Просто… уважно.
Вона підняла очі.
Це був не той хлопець. Інший. Старший, здається. Не з її курсу. Він сидів навпроти, з книжкою, яку явно не читав. Коли їхні погляди перетнулися, він не відвів очей одразу — і в цьому було щось нове. Не виклик. Не флірт. Швидше — оцінка.
Алсу першою опустила погляд. Їй стало не неприємно — незрозуміло.
— Окей, — пробурмотіла вона собі під ніс і зібрала речі.
Коли виходила, він підвівся теж. Не пішов за нею. Просто встав. Ніби фіксував момент.
У коридорі вона зловила себе на думці, що серце б’ється трохи швидше, ніж зазвичай. Не від симпатії. Від чогось іншого — відчуття, що хтось бачить її не так, як усі.
— Алсу, — озвалась Савлін, наздоганяючи. — Ти сьогодні дивна.
— Я завжди така.
— Ні, сьогодні — по-іншому.
Алсу усміхнулась краєм губ.
— Може, світ просто наздоганяє.
Ввечері вона довго не могла заснути. Малентан крутився поруч, сердився, що вона не лягає нормально. За вікном шуміло місто — глухо, як фон.
Телефон лежав екраном донизу. Вона принципово не перевертала його.
І саме тоді він завібрував.
Невідомий номер.
Алсу дивилась на нього кілька секунд. Потім скинула.
За хвилину — знову.
Повідомлення:
Привіт. Це з бібліотеки. Вибач, якщо дивно. Просто хотів сказати — ти виглядаєш так, ніби не боїшся тиші.
Алсу повільно видихнула.
— От чорт… — тихо сказала вона.
Вона не відповіла.
Не заблокувала.
Просто поклала телефон поруч.
Бо вперше за довгий час щось постукало не в біль, а в щось інше. Не в рану. Не в спогад. А в її теперішнє.
І це лякало більше, ніж будь-яка драма.
Алсу перевернулась на бік, притискаючи до себе Малентана.
— Я нічого тобі не винна, — прошепотіла вона, не знаючи, кому саме.
Але десь у глибині вона вже розуміла:
цей спокій не буде вічним.
І наступний крок — не її.