Біла смуга обривається чорною.

Алсу зрозуміла, що щось пішло не так, ще зранку.
Не було паніки. Не було сліз.
Було відчуття, ніби всередині хтось вимкнув світло — не різко, а повільно, щоб ти встиг помітити темряву.
Телефон світився повідомленням від матері.
Мама:
Ти знову не дзвониш. Ти взагалі пам’ятаєш, що у тебе є сім’я?
Алсу довго дивилася на екран, не відповідаючи.
З батьками в неї завжди було так: або мовчання, або контроль. Ніякого «як ти?», тільки «ти повинна». Вона навчилася жити окремо — фізично й емоційно. Але іноді минуле нагадувало про себе, без стуку.
В університеті було шумно. Надто шумно.
Савлін щось розповідала Майї, Ліам сміявся, Мансур сперечався з Дінаром — життя йшло.
А Алсу йшла між цим, ніби крізь скло.
Рея не було.
— Він сьогодні пізніше буде, — кинула Джу Рьон. — Сказав, справи.
Алсу кивнула.
Справи.
Чомусь це слово вдарило сильніше, ніж мало б.
На парі вона не записала жодного рядка. Просто дивилась на руки — свої, чужі, на дошку, яка пливла перед очима. Вперше за довгий час їй захотілося просто… зникнути з кадру.
Все сталося випадково. Як завжди.
Вона вийшла в коридор — за водою, за повітрям, за будь-чим.
І побачила Рея.
Він стояв біля сходів. З дівчиною. Незнайомою. Занадто близько.
Не по-дружньому.
Він сміявся. Так, як давно не сміявся з Алсу.
Дівчина щось сказала йому — тихо — і торкнулась його руки.
Рей не відсторонився.
Алсу не зупинилась.
Вона просто пішла далі, ніби нічого не бачила.
Всередині не було вибуху.
Тільки порожнеча. Глуха. Образлива.
Ввечері він написав.
Рей:
Ти сьогодні якась далека.
Вона довго дивилась на повідомлення. Потім відповіла.
Алсу:
Бо я втомилась.
Рей:
Від чого?
Вона усміхнулась. Гірко.
Алсу:
Від того, що завжди маю бути зрозумілою. Спокійною. Зручною.
Він не відповів одразу.
Ця пауза сказала більше за будь-яке зізнання.
Коли він прийшов — уже пізно — вона сиділа на підлозі, обійнявши Малентана.
Рей зупинився в дверях.
— Алсу… це не те, що ти подумала.
Вона підняла на нього очі. Спокійні. Надто спокійні.
— А що я подумала, Рей?
Він мовчав.
— Ти навіть не знаєш, — тихо сказала вона. — Бо ніколи не питаєш.
Він зробив крок до неї.
— Це нічого не значить.
І тоді вона зламалась. Не голосно. Не красиво.
— А я значу?
Тиша впала між ними, як щось важке.
— Мені здається, — продовжила Алсу, повільно, — що я більше не відчуваю нічого. Ні злості. Ні ревнощів. Ні болю. Просто… порожньо.
— Не кажи так, — прошепотів він.
— А ти не роби так, — відповіла вона.
Телефон знову завібрував.
Мама.
Алсу скинула дзвінок.
Вона підвелась.
— Я сьогодні не готова бути сильною. І не готова щось вирішувати.
— Алсу…
— Йди, Рей.
Він пішов.
Малентан потерся об її ногу.
Алсу сіла на ліжко, вперше дозволивши собі не знати, що буде далі.
І в цій невизначеності було більше правди, ніж у всіх «все добре», які вона колись говорила.

Наступного ранку квартира Алсу вже не здавалася тихим притулком. Вона сиділа на кухні, кружка в руках, але чай майже не грів — серце билося швидше, ніж годинник на стіні. Телефон мовчав, але на столі лежали кілька пропущених дзвінків від матері.
— Алсу! — пролунав різкий голос. Двері відчинилися, і в квартиру увійшли мама та тато. Мама вбралася у строгий костюм, як завжди, з невдоволеним поглядом; тато спокійно, але холодно спостерігав за дівчиною.
— Ти знову ігноруєш нас! — мама кинулася вперед. — Ми хвилювалися!
— Мамо, я просто… — Алсу спробувала вставити слово, але голос зламався.
— Просто? — мама насмішкувато підняла брову. — Ти постійно “просто”, а потім зникаєш у своєму світі. Ти забула, що маєш сім’ю!
Тато мовчав, але його погляд був точним, як лезо ножа.
— Алсу, ти повинна зрозуміти: життя не чекає. І якщо ти продовжиш цю байдужість… — його слова зависли в повітрі.
Дівчина затиснула очі долонями. Вона відчувала, як серце рветься, як усе всередині крутиться у безвиході.
— Я… — тихо почала вона, — я втомилась бути завжди правильною для всіх. Для вас. Для нього. Для всіх!
Мама підскочила, голос загострився ще більше:
— Для кого? Хіба ти розумієш, що робиш?
Алсу відчула, як всередині щось ламається остаточно. Раптом телефон завібрував, і на екрані з’явилось повідомлення від Рея.
Рей: Я не можу без тебе. Просто зрозумій…
Але далі слідувала фотографія — він, сміючись, поруч із дівчиною, якої Алсу ніколи не бачила. Рука їхня доторкалася. Фотографія була чітка, реальна.
Алсу відчула, як повітря виходить із легких. Кружка впала, чай розлився по столу.
— Що… що це? — прошепотіла вона, і голос зірвався в крик. — Ти… ти що, з нею?!
Мама стрибнула ближче:
— Хто з нею?! Алсу, поясни!
— Це він! — ридала дівчина, показуючи телефон. — Рей… він… він із якоюсь… блядющею…
Тато зробив крок вперед, стиснувши кулаки:
— Ти серйозно? — тихо, холодно. — І ти дозволила йому таке?
— Я не дозволяла! — голос Алсу перетворився на шепіт, потім на крик. — Я… Я йому вірила… Я думала, що він…
Мама голосно реготнула, різко:
— Вірила?! Дівчино, ти наївна! Краще б думала про навчання, ніж про якісь ілюзії!
Сльози текли по обличчю Алсу, горло стискало, серце боліло так, що здавалося, його витискають з грудей. Малентан скавучав, намагаючись забрати її обійми.
— Ви нічого не розумієте! — закричала вона, рвучи сльози. — Я не хочу бути правильною! Не хочу бути зручною! І не хочу слухати ваші «ти повинна»!
Мама зробила крок до дверей:
— Тоді живи сама. Ми вже все сказали.
— Живу! — кричала Алсу, кидаючи рушник на стіл, — і без вас! І без нього!
Тато з мамою вийшли, двері грюкнули. Квартира раптом здалася порожньою, хоча повітря все ще було важким від крику.
Алсу впала на підлогу, обійнявши Малентана. Сльози текли нескінченно, ридання змінювалося тишею, тиша — риданням.
Вона відкрила чат із дівчатами:
Алсу: Я… я сьогодні не можу ні з ким говорити. Просто… залиште мене наодинці.
Малентан потерся об її обличчя, муркочучи. І навіть у цій темряві, у цій порожнечі, Алсу відчула одну просту істину:
нікому не можна довіряти повністю. Але себе — завжди можна.
Вона тихо шепотіла це Малентану, і світло гірлянди над ліжком здалося теплішим, ніж раніше.