Після ночі.

Ранок почався не зі звуку будильника, а з хаотичного життя в кімнаті. Хтось перевернувся, хтось простогнав щось нерозбірливе, а Малентан, скориставшись моментом, пройшовся по всіх пледах, ніби перевіряючи, чи компанія на місці.
Алсу розплющила очі й кілька секунд просто лежала, слухаючи дихання дівчат. У повітрі ще тримався запах чаю, печива й чужих парфумів — теплий, нічний, майже домашній. Вона відчула дивне, але приємне відчуття: ніби ця ніч щось у ній закріпила.
— Я більше ніколи не п’ю чай о другій ночі, — пробурмотіла Тея, не відкриваючи очей. — Я офіційно стара.
— Ти це казала і вчора, — озвалась Джу Рьон з підлоги. — І позавчора. І минулого семестру.
Мая тихо засміялася, сидячи біля вікна з телефоном у руках.
— До речі, — сказала вона, — Савлін написала в загальний чат. Питає, чи всі вижили після вчорашнього дня.
Алсу підвелася на ліктях.
— І що ти відповіла?
— Поставила реакцію у вигляді кави й черепа, — спокійно сказала Мая. — Думаю, зрозуміє.
Альба, загорнувшись у плед, сіла й потерла очі.
— Якщо чесно, — мовила вона, — я давно так не відчувала себе… нормально. Без напруги.
Це слово зависло в повітрі. Нормально. Без драм, без зайвих думок, без спроб щось довести.
Алсу пішла на кухню першою. Увімкнула світло, поставила чайник. За вікном був той самий сірий університетський ранок — трохи холодний, трохи байдужий, але вже знайомий. Один за одним до неї підтягнулися дівчата, хтось у шкарпетках, хтось у її худі, хтось із чашкою в руках ще до чаю.
— Сьогодні пари? — запитала Тея.
— На жаль, так, — відповіла Алсу. — Але тільки дві.
— Значить, переживемо, — підсумувала Джу Рьон.
Коли вони вже збиралися виходити, телефони почали оживати. Повідомлення, реакції, короткі «ти де?», «ти йдеш?».
Рей написав першим: Ти виглядаєш так, ніби не спала, але щаслива.
Алсу усміхнулась і швидко набрала: Бо так і є.
В університеті все було звичним — коридори, сходи, шум, але після тієї ночі все сприймалося інакше. Ніби між парами з’явився додатковий простір для дихання. Савлін кивнула їй здалеку, Ліам щось сказав Маї, Рей ішов поруч, не торкаючись, але відчутно близько.
Алсу подумала, що, можливо, саме так і виглядає новий етап життя. Без різких поворотів. Просто коли поруч правильні люди — і ти дозволяєш собі бути собою.
І цього було більш ніж достатньо.

Першу пару вони відсиділи майже мовчки. Не тому, що не було про що говорити — просто слова ще не прокинулись остаточно. Алсу робила нотатки машинально, більше для спокою, ніж з реальної потреби. Рей іноді нахилявся до неї, шепочучи короткі коментарі про викладача чи тему, і вона ловила себе на тому, що посміхається, навіть не вслухаючись.
На перерві всі вийшли у двір. Повітря було холоднішим, ніж зранку, але свіже, наче хтось відкрив вікно в голові. Мая закурила електронку, видихнула повільно й сказала: — Мені подобається цей стан. Коли ніч ще не відпустила, а день не встиг навалитися.
— Це називається «після», — відгукнулась Альба. — Після розмов. Після сміху. Після чесності.
Алсу стояла трохи осторонь, гріючи руки об стаканчик з кавою. Вона дивилась, як Савлін жваво щось пояснює Теї, активно жестикулюючи, а Ліам слухає, ледь усміхаючись, і думала про те, як дивно життя підсовує людей саме тоді, коли ти перестаєш їх чекати.
— Ти сьогодні інша, — сказав Рей тихо, ніби боявся злякати цю думку. — Краща чи гірша? — запитала вона. — Справжніша, — відповів він без паузи.
Вона кивнула. Цього вистачило.
Після другої пари всі розходилися повільно, без звичного поспіху. Хтось жартував про недосип, хтось будував плани на вечір. Алсу зловила себе на тому, що не хоче нічого планувати наперед. Ніби дозволяла цьому дню просто бути — без продовження, без очікувань.
Коли вона вже йшла сходами вниз, Малентан раптом згадався їй так чітко, ніби чекав вдома, як завжди. Вона усміхнулась сама собі.
Новий етап не гримів фанфарами.
Він просто тихо почався.
І Алсу була до цього готова.