Новий курс, нові люди, нові враження. частина друга

Увечері, коли вже стихало осіннє повітря, на вулиці мерехтіли фонарні стовпи, Алсу зайшовши до квартири, зачинила двері і сіла  на підлогу, обпершись спиною до стіни.
Вона поглянула на свого котика Малентана, який біг зустрічати улюблену хазяйку.
Малентан був таким самий чорнявим, як і Алсу. Впавши на живіт дівчині, він гучно замуркотав. Вони просиділи так хвилин десять. Потім, Алсу підвівшись з підлоги сказала коту:
— Так, маленький демон, треба йти спати. А перед цим, поїсти.
Котик, неначе погоджуючись з Алсу, завиляв хвостиком.
Алсу ввімкнула на кухні м’яке світло — те саме, тепле, яке не різало очі після довгого дня. Насипала Малентану корм, налила води, а сама дістала з холодильника чайник з м’ятним чаєм. Запах одразу заспокоїв, ніби день повільно складався в шухляду пам’яті.
Вона сіла за стіл, обхопивши чашку долонями. За вікном хтось сміявся, проїхала машина, і місто жило своїм нічним, дорослим життям. Алсу впіймала себе на думці, що більше не боїться цієї тиші. Колись вона здавалася порожньою, тепер — наповненою.
Телефон завібрував.
Рей:
Ти вже вдома?
Алсу ледь усміхнулася і відповіла майже одразу.
Алсу:
Так. Малентан перевірив.
Через кілька секунд прийшла відповідь.
Рей:
Добре. День дивний був. Але хороший.
Вона задумалась. Перед очима спливли Савлін і Ліам, їхні голоси, сміх у дворі університету, нові обличчя, які ще не встигли стати близькими, але вже залишили слід. Вона відчула легке хвилювання — те саме, яке з’являється перед чимось важливим.
Алсу:
Мені теж так здалося. Ніби все тільки починається.
Рей поставив реакцію — маленьке сонце. Алсу знала: для нього це означало більше, ніж слова.
Вона вимкнула світло на кухні й пішла до кімнати. Малентан уже згорнувся на ліжку, зайнявши рівно половину подушки, ніби мав на це повне право. Алсу лягла поруч, дивлячись у стелю, де тіні від машин повільно пропливали, мов думки.
Їй здавалося, що цей новий курс — не просто про навчання. Він був про людей. Про вибір. Про те, ким ти стаєш, коли навколо з’являються нові голоси, але ти все ще чуєш свій.
Очі поступово злипалися. Востаннє вона подумала про завтрашній день — про університетський двір, каву з автомата, випадкові розмови й відчуття, що життя не тисне, а веде за руку.
Малентан тихо муркотів.
Алсу, лежавши на ліжку та дивившись у темне вікно, забула, що слід змити косметику.
— Дідько.. - прошепотіла дівчина.
Змивши залишки макіяжу, вона уважно роздивилась себе у дзеркалі. Без косметики, їй завжди здавалось, що вона не така вже й гарна. Але конкретно зараз, їй сподобалося її відображення у дзеркалі.
—Може піти завтра на пари ось так? Хм... - задумалася про себе Алсу. 
Відпустивши усі думки, вона дійшла до кімнати, обійняла Малентана, та швидко заснула.
Наступного ранку, дівчина прокинулась від вібрації телефону, мільйонних дзвінків та повідомлень.
Вона насилу розплющила очі, намацала телефон і примружилась від яскравого екрана.
12 пропущених від Теї.
7 повідомлень від Джу Рьон.
Один — від Рея.
Алсу повільно сіла на ліжку, притискаючи ковдру до плечей. Малентан невдоволено фиркнув і перевернувся на інший бік — його ранок явно не входив у плани.
Вона відкрила чат Теї першою.
Тея:
Ти ЖИВА?
Алсу, скажи, що ти вже прокинулась.
У нас сьогодні перша спільна пара, ти пам’ятаєш?!
І ще… ти краще сядь, коли будеш це читати.
Алсу насупилась.
— Що ще за драма зранку… — пробурмотіла вона й відкрила повідомлення від Рея.
Рей:
Доброго ранку. Якщо ти не прокинулась — пробач.
Просто хотів сказати: сьогодні буде цікаво. І я радий, що ти поруч.
Вона на мить затримала подих. Не через слова — через інтонацію, яку легко уявляла навіть у тексті. Спокійну. Теплу. Його.
Алсу відповіла коротко:
Я вже прокинулась. Ти мене не злякав.
Побачимось.
Вона відклала телефон і повільно встала. Підійшла до вікна — ранок був сірий, але не важкий. Осінь тільки починала брати своє: повітря свіже, небо низьке, але чесне.
У ванній вона знову глянула на себе в дзеркало. Без макіяжу. З трохи розпатланим волоссям. Справжню.
— Піду так, — сказала вона вголос, ніби закріплюючи рішення.
На кухні Малентан уже сидів біля миски, дивлячись на неї з виразом абсолютного осуду.
— Так, так, — усміхнулась Алсу. — Ти правий. Спочатку сніданок.
Кава вийшла міцною, тости — трохи підгорілими, але настрій був дивно рівний. Без тривоги. Без поспіху. Ніби день не вимагав від неї нічого понад міру.
Виходячи з квартири, вона ще раз глянула на телефон. Нове повідомлення від Джу Рьон:
Джу Рьон:
Сьогодні буде весело. Або дивно. Або і те, й інше.
Ти ж знаєш — у нас інакше не буває.
Алсу засміялась тихо, сама до себе, і зачинила двері.
Попереду був університет. Люди. Савлін і Ліам. Старі друзі й нові історії.
І відчуття, що цей ранок — не просто початок дня.
Це був початок чогось більшого.
Вона вийшла з під’їзду, закутавшись у пальто, і вдихнула холодне повітря. Осінь остаточно вступила в свої права: листя шурхотіло під ногами, небо було затягнуте світло-сірими хмарами, але в цьому не було нічого гнітючого. Навпаки — ніби місто дало дозвіл не поспішати.
Дорогою до університету Алсу ловила себе на дивному спокої. Без тієї напруги, яка колись супроводжувала кожен ранок. Тепер думки текли рівно, не штовхаючи одна одну. Вона просто йшла і була.
Біля входу вже зібралися знайомі обличчя. Тея махала рукою, тримаючи в іншій стаканчик кави. Поруч стояла Мая — чорне кучеряве волосся вибивалося з-під шапки, карі очі блищали, а на губах грала ледь помітна усмішка.
— Ти виглядаєш так, ніби виспалась і примирилась із життям, — сказала Мая, коли Алсу підійшла. — Це підозріло.
— Не лякай її, — засміялась Тея. — Вона просто нарешті навчилась не воювати з собою.
Алсу кивнула й усміхнулась обом. Саме в цей момент до них підійшли Савлін і Ліам. Савлін щось захоплено розповідала, активно жестикулюючи, а Ліам уважно слухав, зрідка вставляючи короткі коментарі.
— Ми вирішили, що якщо сьогодні знову буде лекція ні про що, — сказав Ліам, — то підемо пити чай і вдавати, що так і було задумано.
— Я за, — миттєво відгукнулась Мая. — Особливо якщо чай буде м’ятний. Або з відтінком екзистенційної кризи.
— Вона завжди так жартує, — знизала плечима Тея. — Звикай.
Алсу помітила Рея трохи далі — він розмовляв із Мансуром та Дінаром. Мансур виглядав серйозно, але в його очах було щось тепле, майже домашнє. Коли Рей побачив Алсу, він кивнув і легко усміхнувся — без пафосу, просто «я тут».
В аудиторії було шумно. Хтось сміявся, хтось скаржився на ранній підйом, хтось мовчки гортам стрічку новин. Алсу сіла біля вікна. Поруч — Савлін, навпроти — Мая, а трохи далі Рей, який час від часу ловив її погляд.
Лекція почалася, але слова викладача зливалися в один рівний фон. Алсу дивилася на подвір’я, де студенти поспіхом проходили повз, і думала: колись вона боялась таких моментів — коли життя ніби завмирає між подіями. Тепер же вона знала: саме тут, у цій паузі, народжується щось справжнє.
Телефон ледь завібрував. Повідомлення від Рея:
Рей:
Після пари підеш з нами на чай?
Алсу повільно набрала відповідь, відчуваючи, як усередині розливається знайоме тепло.
Алсу:
Піду.
Вона відклала телефон і повернулась до вікна.
За склом рухався світ.
А всередині — все було на своєму місці.