П'ять років тому.

П’ять років потому
Місто змінилося — і ні.
Ті самі вулиці, ті самі ліхтарі, але світло в них стало іншим. Більш дорослим. Більш тихим.
Алсу стояла біля вікна вже іншої квартири. Не на підвіконні — просто поруч, з чашкою холодного чаю в руках. Вона стала вищою, спокійнішою, ще більш зібраною в собі. Темрява нікуди не зникла — вона просто навчилась у ній жити.
Її мрачність тепер не тиснула. Вона була як ніч без страху.
Позаду щось грюкнуло — швидко, різко.
— Алсу! Ти знову пішла в себе, — голос Рея був таким самим, як і п’ять років тому. Живий. Нетерплячий.
Він з’явився в кімнаті, на ходу зав’язуючи кросівки.
— Ми запізнимося. Тея вже сто разів написала.
Алсу ледь усміхнулася.
Рей майже не змінився. Хіба що став трохи серйознішим — але це не скасувало того самого «шила». Він усе ще біг, поспішав, сміявся занадто голосно і жив так, ніби світ — це місце для експериментів.
Вони були різними.
І саме тому все ще разом.
Тея чекала внизу, сяюча, як завжди. Її кучері стали довшими, вона працювала з тваринами й виглядала так, ніби щастя — це її природний стан.
— Я знала, що ви прийдете останніми, — засміялася вона і одразу обійняла Алсу. — Але ви гарні. Дуже.
Альба сиділа на лавці, ліниво закинувши ноги, з кавою в руках.
— Навчання? — перепитала вона, закочуючи очі. — Все ще ненавиджу. Але життя — норм.
Нейт, Санжар і Дінар були поруч. Не надто близько, не надто далеко — саме так, як буває у людей, що виросли разом і навчилися не тримати одне одного силою.
І, звісно, Джу Рьон.
Вінтажна куртка, касетний плеєр у руках, посмішка, від якої навколо ніби змінювалась температура.
Її любили всі — не за щось конкретне, а просто за те, що вона була.
— Ви пам’ятаєте той вечір? — раптом сказала вона. — Річка, гірлянди, проектор…
Алсу і Рей переглянулися.
Вони пам’ятали.
П’ять років потому це вже не було «щасливим кінцем».
Це було продовженням.
Вони сварилися. Мовчали. Мінялися. Втрачали і знаходили знову.
Але кожного разу, коли Алсу відчувала, що світ стає надто холодним, Рей був поруч — надто живий, щоб дати їй зникнути.
А коли він згорав від власної швидкості, вона була тією, хто зупиняв.
Місяць і сонце більше не боролися.
Вони навчилися світити разом.
Алсу подивилась на компанію, на вечірнє небо, і подумала:
“Ми виросли. Але ми залишилися.”
І цього разу це був не кінець.
Це було п’ять років потому — і тільки початок нового розділу.

Алсу стояла, тримаючи Рея за руку, і відчувала, як у грудях пульсує тепло — тепло нової надії і бажання. Вона дивилася на нього, на усміхнених друзів навколо, на мерехтливі вогники гірлянд, що танцювали у вечірньому вітрі.
— Я теж хочу бути з тобою, — прошепотіла вона, і цей голос був ніжним і впевненим одночасно.
Рей посміхнувся так широко, що здавалося, ніби він забув про всі свої страхи.
Тея вже з нетерпінням розпаковувала невеличкий пакет з печивом, яке сама спекла для цієї ночі.
— Спробуй, Алсу! — вигукнула вона. — Це найсолодше печиво у світі!
Алсу посміхнулася, взяла шматочок і відчула, як легкий шоколадний запах змішується з ароматом трави і вогнища. Це був простий, але неймовірно важливий момент — маленьке щастя, яке робило все інше світлим.
Альба тим часом розставляла на траві камери і гірлянди, ловлячи кожен сміх, кожен погляд.
— Я зловлю момент, коли ви будете ідеальні разом, — сказала вона і підморгнула Реві.
Джу Рьон, немов маленький вихор, бігала між друзями, налаштовуючи музичний плеєр, і в повітрі відчувалася її невгамовна енергія.
— Я ж казала, що це буде епічно! — голосно сміялася вона.
Нейт підняв келих лимонаду ще раз, тепер уже тихо, майже для себе:
— За моменти, які залишаються назавжди… — і всі підняли келихи у мовчазному, спільному тості, ніби уклавши між собою невидиму угоду щастя.
Алсу опустила голову на плече Рея, і світ навколо неначе замовк. Було тихо, крім тріску вогнища та легкого шелесту листя.
Вона подумала: “Можливо, щастя — це не вибух емоцій, а тихе тепло поруч з тими, кого любиш.”
Ніч глибшала, зірки ставали яскравішими, а річка відбивала їхні відблиски, мов живі спогади. І тоді Алсу зрозуміла, що це не просто вечір — це початок всього, що вони будуть створювати разом: дружбу, любов, пригоди, і навіть ті труднощі, які ще чекають попереду.
— Хтось хоче пограти на гітарі? — раптом прокричала Джу Рьон, і компанія вибухнула новим сміхом.
Алсу посміхнулася ще ширше, бо знала: тут, серед цих людей, вона нарешті знайшла свій світ. Світ, який не потрібно приховувати.