14

   Сестра повернулася додому через кілька годин. За вікном уже встигло стемніти, і ніч принесла з собою довгоочікувану прохолоду.                                                                                                            

   — Вийшло? — запитала я, щойно вона переступила поріг і зачинила за собою двері.                      

   — Так, — кивнула вона.                                                                                                                             

   Олів недбало скинула взуття і пройшла вперед. На кілька хвилин загубилася на кухні, а потім повернулася у хол і сіла на диван навпроти мене з отер. У руках молодша тримала скляну пляшку з водою.                                                                                                                                                        

   Перш ніж заговорити з нами, вона жадібно припала до горлечка, поглинаючи цілющу вологу. Ми її розуміли. Клімат на Землі навіть у найвологіших її місцях був більш посушливим, ніж на нашій батьківщині, а вже в тій місцевості, де нам довелося оселитися — тим паче.                                    

   Якби під час переходу, а потім і під час боротьби з пожирачами ми змогли зберегти статус своєї сім'ї незмінним, нам дісталося б більш комфортне середовище проживання. Але колишнє місце проживання нас повністю влаштовувало. Поки я не припустилася помилки й рада наполягла на нашому переселенні.                                                                                                                                              

   “Вони хочуть, щоб ми загинули”, — сказала мені тоді отер. І я була з нею повністю згодна. Але вибору в нас не було, і довелося оселитися там, де наказали. Згодом ми освоїлися, звикли. Але я не була впевнена у нашому майбутньому ні на секунду.                                                                                           

   Так, я не обмовилася. Найціннішим ресурсом наш народ вважає час. Тому що його не можна повернути, компенсувати або якось відшкодувати.                                                                                     

   — Схоже, ти мала рацію, — заговорила сестра, нарешті відірвавшись від пляшки. — Хлопчик зараз у лікарні з високою температурою, яку вже другу добу не можуть знизити лікарі.                                 

   Вона зітхнула. В очах Олів відбився сум. Вона любила дітей і тягнулася до них, а ті, ймовірно відчуваючи це, відповідали взаємністю. Сестра завжди була чутливою до чужого болю, особливо реагуючи на беззахисних створінь. І навіть такому нестерпному хлопчику вона співпереживала і шукала способи допомогти.                                                                                                                          

   — Не смій наближатися до нього, — попередила я.                                                                            

   — Я обережно, — її очі блиснули хитринкою. — Ніхто нічого не помітить.                                        

   — Ти що, вже? — видихнула отер.                                                                                                          

   — Так, — Олів задерла ніс.                                                                                                               

   Вона була горда своєю витівкою і навряд чи хоч на секунду замислилася, чим це може обернутися.