“Розбудимо його” — немов вирок прозвучало в моїх думках, відгомоном повторюючи почуте. Найпростіші слова, і для того, хто не присвячений у деталі, зовсім нічого не значущі. Тим паче не мають того зловісного в сенсі, який і був замаскований він під цим набором букв. Розбудити його — означає звалити на плечі ще більше зобов'язань. Розбудити його — означає голодувати ще більше. Це ще раз нагадати собі про те, що ми не вдома, що ми не в безпеці, що ми вразливі.
— Розбудимо його? — перепитала я отер, безглуздо сподіваючись, що все-таки не дочула.
— Так, саме так, — мама не дала мені можливості вислизнути в ілюзію.
— А ми хіба зможемо його прогодувати? — поставила я найбільш актуальне питання.
І по тому, як спохмурніло її обличчя, я зрозуміла: вона цей момент не передбачила, навіть, швидше за все, і не думала про це.
— Нас троє, а ми й так ледве зводимо кінці з кінцями, — заговорила я, намагаючись переконати матір. — Уявляєш, що буде, якщо він отямиться? Ми й так працюємо на межі своїх можливостей. Що нам доведеться робити тоді заради того, щоб просто вижити? Хіба воно варте того?
— Ти хочеш сказати, що життя твоєї сестри не варте того, щоб напружитися? — зовсім по-людськи насупилась мати.
— Я не зовсім це мала на увазі… — спробувала пояснити я, але мене перебили:
— Хочеш сказати, згадуючи цей момент у майбутньому, ти жодного разу не пошкодуєш про своє рішення? Не станеш картати себе за те, що в тебе був шанс врятувати сестру, але ти його проґавила?
— Я не знаю, чи жива вона, — я похитала головою, — але, намагаючись врятувати її, не бувши впевненою у тому, що мої дії будуть мати хоч якийсь результат, я можу наразити на небезпеку іншу свою сестру, яка потребує мого захисту не менше!
— Вони обидві потребують твого захисту, — запротестувала мама.
— І ти готова пожертвувати всіма нами заради неї?