10

   — Але ми просто зобов'язані спробувати, — стояла на своєму мама. — Можливо, десь там, у його лігві...                                                                                                                                                         

   — Зупинися! — зажадала я, піднявши вгору руку, як це робили люди. — Нам її не повернути! Змирись з цим!                                                                                                                                                          

   Отер важко проковтнула і подивилася на мене скривджено.                                                            

   — Я свідомо відчуваю, що вона все ще жива, — жінка, яка подарувала мені та моїм сестрам життя, сумно похитала головою.                                                                                                                        

   Я також це відчувала. Молодша сестра, яку забрали пожирачі під час своєї першої атаки, можливо, ще була живою. Ось тільки чи була вона досі моєю молодшою.                                                            

   — Навіть якщо і так, — я похитала головою, знову демонструючи людський жест, — навряд чи вона залишилася однією з нас.                                                                                                                            

   — Вона одна з нас, — сказала мама, ось тільки впевненості у її голосі було рівно риб'яче око.         

   — Скоріше, одна з них, — я невесело усміхнулася. — Тільки якщо те, що ми з тобою відчуваємо, не є самообманом.                                                                                                                                                 

   — Ти теж це відчуваєш? — вона помітно повеселішала.                                                                       

   — Те, що я відчуваю, — я не хотіла подавати надію мамі, — не має значення. У мене є обов'язок, згідно з яким я маю захищати вас. Є бажання повернутися додому та шукати спосіб це зробити. А ще є присяга раді, що якщо дізнаюся про пожирача, повинна негайно повідомити їх.                                        

   — Рада не змогла захистити нас удома, — мама ледь ворухнула губами, але я добре почула її. — Не змогла убезпечити після прибуття. І не може розв'язати проблему, яку ми принесли із собою на цю планету. Рада слабка.                                                                                                                             

   — І що ти пропонуєш? — я хоч і вважалася главою сім'ї, остаточне рішення все ж таки було за отер.

   — Поки що нема чого запропонувати, крім інформації для аналізу, — сумно усміхнулася вона. — І полювання на пожирача. Думаю, Олів зможе тобі допомогти.                                                                  

   Олів, моя молодша сестра, що вціліла, вже була достатньо дорослою, щоб допомагати мені, якби ми були на рідній планеті. Але ми не вдома, і це багато змінювало.                                                              

   — Навіть якщо нам з нею вдасться здолати пожирача, що, як кажуть люди, зовсім фантастика, що далі? — я закотила очі до стелі. — А якщо ми не зможемо? Якщо їх більше одного?                          

   Завершуючи низку поставлених питань, я вже розуміла, що на перше відповідь не отримаю, її в отер просто не було. Але на друге і третє..                                                                                                        

   — Розбудимо його, — сказала мама трохи чутно, голосом вирізняючи останнє слово.