8

   Отер застигла. Риси обличчя розгладилися, і на мить вона стала схожою на статую. Її пальці здригнулися, а потім стиснулися в кулаки. А в очах запалали вогники гніву.                                             

   — Ми маємо знайти його і зупинити, — тихо сказала вона.                                                                    

   — Звісно, — погодилася я з мамою, — тільки-но мої підозри повністю підтвердяться, я повідомлю раду і...                                                                                                                                                        

   — Ні! — видихнула мама, але так голосно, що я завмерла.                                                             

   Лише двічі за своє життя я бачила її такою. Стривоженою, збудженою та наляканою. Вперше, коли ми покидали рідний світ. Не всі встигали врятуватися, тому серед біженців панувала паніка. Вона й стала причиною нашого великого смутку. У тисняві та поспіху ми втратили одну з моїх молодших сестер. Ми завжди пишалися своєю силою та стриманістю, але за першої ж серйозної загрози впоратися не змогли. Тепер кожен член нашої родини звинувачував себе у тому, що сталося.            

   — Ти повинна послухатися мене, — сказала отер, — за правом тієї, яка дарувала тобі життя, я вимагаю беззаперечного послуху.                                                                                                          

   Вона схопила мене за руку, зазираючи у вічі. Я й не думала суперечити, тільки схилила голову набік, маючи намір вислухати, що вона скаже.                                                                                                 

   — Ми не будемо повідомляти раді, — твердо уклала мама, — постараємося впоратися з ним самотужки.                                                                                                                                             

   — Отер, — простягнула я, — ти пропонуєш порушити закон і розумієш, що нас чекає, якщо раді про це стане відомо.                                                                                                                                         

   — Вони не дізнаються! — вона похитала головою. — Якщо ми постараємося, то швидко впораємося з ним.                                                                                                                                                           

   — А якщо ні? — не відступала я. — Якщо у нас не вистачить сил на це? Тоді гнів ради здасться нам легкими негараздами.                                                                                                                                  

   — Якщо не впораємося, то ти й сама знаєш, що на нас чекає в такому разі. І рада вже буде не страшна.                                                                                                                                                  

   — Отож-бо, — кивнула я, сподіваючись, що мама схаменулась.                                                  

   Вдруге я бачила її такою, коли ми тільки-но прибули на Землю. Всі привезені нами рослини почали швидко гинути. Їжі ставало дедалі менше, голод заволодів нашими розумами та тілами. Це був страшний період адаптації, протягом якого ми втратили ще одну мою молодшу сестру. А потім з'явився пожирач. А за ним ще один.                                                                                                                        

Дорогі читачі, якщо історія вам подобається, не соромтеся написати про це в коментарях. А також нагородити книгу зірочкою. Вам не важко, а меня дуже приємно!)