6

   — Ти вчасно, — почула я жіночий голос, як увійшла на кухню.

   Якби я була людиною, я б називала її матір'ю. Але для мого народу більш звичним словом є “отер” — одна з батьків, яка дарувала життя. Однак оскільки ми змушені були перебувати у світі людей, то доводилося для власної безпеки приймати їхні правила.

   Тож моя мама зараз чистила невеликих карасів й одразу відправляла їх тільця на сковорідку. Нічого незвичайного на перший погляд. Ось тільки в їжу ми могли вживати тільки ту рибу чи м'ясо, яких було вбито трохи понад тридцять хвилин тому. З овочами та фруктами було легше, вони вмирають протягом кількох годин. Але вже ті, що були зірвані кілька днів тому, є для мого виду абсолютно марною їжею. Це наб'є шлунок, але не відновить сили та не вгамує почуття голоду. Вже не кажучи про заморожене м'ясо, наприклад. Згадавши, з яким задоволенням люди уплітали бургери, де вже нічого живого давно не залишилося, мене знудило, і я мимоволі скривилася.

   — В чому справа? — запитала мама, — не хочеш риби? — І додала розгублено: – але в нас зараз нічого іншого немає.

   — Все гаразд, отер, — озвалася я, — просто згадала, як люди їдять.

   Вона кивнула і повернулася до свого заняття.

   — Тобі варто припинити так говорити, — наставляла мама, — не можна привертати до себе увагу. Не можна, щоб люди запідозрили, що ми інші. — Вона подивилася на мене сумно, — ти вивчала історію їхньої цивілізації та знаєш, наскільки жорстокими вони бувають у страху. І як бояться всього, чого не розуміють, — мама зітхнула. — Навіть дивно, що ми настільки схожі зовні.

   Ну що ж. Що є, то є. На якийсь час у приміщенні запанувала тиша, що порушується лише шипінням олії на сковороді. По-доброму, нам би їсти рибу ще живою, але на цій планеті така величезна кількість паразитів і хвороб, що ті здатні вбити нас швидше за радіацію, від якої ми втекли з рідного світу.

   Я сумно подивилася у вікно. Як цей світ був схожим на нашу батьківщину. Але водночас він разюче відрізнявся, а всі ці начебто незначні деталі грали істотну роль. Наприклад, листя дерев і трави у нас мали не настільки насичений і глибокий зелений колір. Їхні відтінки були схожими швидше на синій. І хоч наша планета була зігріта променями того ж Сонця, що й Земля, щось пішло не так і наша фауна не змогла вижити тут. Дуже шкода. Я б із задоволенням зараз з'їла б соковитий плід дерева грон. Або наситилася б соком листя рушати. Але тепер усі ці радощі життя, які раніше здавались мені звичайними, недоступні. І доводиться задовольнятися рибою.