5

   Ми мовчки дійшли до мого під'їзду. Хлопець зупинився біля входу та завмер. А я пішла далі, аж ніяк не висловлюючи своїх емоцій. Не те щоб їх було багато, але ось страх відчутно переважав.                

   — Дивна ти, — почула я за спиною. — І дуже гарна.                                                                                 

   Я, як і раніше, не відреагувала і полегшено видихнула, коли важкі двері під'їзду зачинилися за моєю спиною. Але, як виявилося, зарано. Біля відчинених дверей у квартиру на першому поверсі на мене чекала сестра.                                                                                                                                         

   — Він ішов за тобою, — сказала вона без передмов.                                                                           

   — Він живе у цьому будинку, — парирувала я, наступаючи та спонукаючи її увійти до квартири.       

   — Він знову йшов за тобою, — не здавалася сестра, — і цього разу заговорив.                                 

   Так, заговорив. І це був явно не добрий знак. Я зітхнула і щільно зачинила двері.                         

   — Якби він був нашим, то не посмів би... — сестра підібгала губи, спостерігаючи, як я знімаю запилюжене взуття.                                                                                                                                   

   — Якби він був нашим, я б зламала йому руку за це, — я метнулася до сестри, втискаючи її спиною в стіну. — А якби ми були вдома, я б і спину йому зламала. Але він не наш, сестричко. І ми не вдома! — Я обхопила долонею її шию, злегка притиснувши, перекриваючи доступ кисню. — І більше ніколи не смій привертати увагу людей своєю поведінкою.                                                                                    

   — У тебе вчуся, як і належить молодшій, — прошипіла вона у відповідь.                                          

   І, схопивши мене за зап'ястя, з легкістю вислизнула, вивертаючи мені руку. Я передбачила її маневр і відкинула дівчину від себе. Вона відлетіла і приклалася спочатку спиною, а потім і потилицею об стіну.

   — Захват ще слабенький, — прокоментувала я, звертаючись до сестри, яка вже піднімалась. — Але вже набагато краще.                                                                                                                                     

   Вона усміхнулася, зрадівши похвалі. І нічого не сказала. Заперечувати оцінку своїх дій старшою було неприйнятним у суспільстві. І я пораділа, що хоч щось у нашому житті залишилося незмінним.