-4-

Минув місяць.

Я знаю це не тому, що рахувала дні, а тому що ми так домовилися і я цілий цей місяць звикалася з цією думкою. Я звикала до його дому, до ранків без поспіху, до його шафи, в якій раптом з’явилися мої речі, і це нікого не здивувало. До відчуття, що я не гість в його житті, його помешканні, а я тут живу. Свідомо. З вибору. 

Відпустка була чудовою: я прокидалася раніше за Адама, варила його улюблену каву, готувала сніданки, потім читала, дивилася, як дім наповнюється світлом, а моє серце теплом, коли він проходив повз і обіймав. Мовчки, без слів. Іноді Адам прокидався першим і тягнув мене до себе, ще сонний, в ліжку, він цілував мене і бурмотів щось приємне. І я думала: ось воно — щастя без кордонів. 

Новий рік ми зустріли разом. В той день, після наших зізнань, він просто не зміг мене відпустити, а я нізащо б не стала просити про таке. Ми святкували удвох, вдома, без гучних компаній, в обіймах один одного. Я пам’ятаю, як за кілька хвилин до півночі він поцілував мене в скроню і сказав:

— Я хочу почати рік правильно. З тобою. 

Я тоді засміялася й відповіла, що правильно — це не обіцяти зайвого, та він лише міцніше обійняв.

Місяць минув надто швидко, хоч я і губилася у дрібницях, у наших спільних вечерях, у розмовах до пізньої ночі та мовчанні, яке більше не лякало. Ми не грали в ідеальну пару, а просто намагалися пізнати один одного: іноді сперечалися, іноді втомлювалися сперечатися і мовчали. Але щоразу знаходили шлях назад одне до одного: через компроміс, обійми, поцілунки, маленькі жести. 

І сьогодні вранці закінчився наш солодкий місяць. Адам виглядав доволі серйозно, був особливо зібраний. Я помітила це ще тоді, коли він мовчки дивився у вікно, тримаючи чашку з кавою, котру йому приготувала. 

— Нам треба поговорити, — сказав Адам якось надто сухо. Серце стиснулося раніше, ніж я встигла подумати. Місяць — рівно той термін, про який ми домовлялися, невже це кінець?

Я кивнула, намагаючись не показувати свій страх.

— Ти більше не можеш бути моєю секретаркою, — продовжив він.

Я завмерла. Усі ці ранки, усі ночі, ніжність, тепло — раптом здалися крихкими, як кришталь. 

— Тобто… — я не договорила, бо злякалася власних думок. 

— Ти маєш звільнитися, — продовжив Адам рівно, — Знайти іншу роботу, інший шлях.

Я відчула, як підступають сльози. Я не хотіла плакати, але думка, що він міг пошкодувати, і тепер хоче все закінчити, зробила боляче. 

— Я зрозумію, — сказала я, хоча не була певна, що зможу. 

Він підійшов ближче, подивився уважно, так, як завжди дивився, коли не хотів сховатися, а просто намагався пояснити свою позицію. 

— Марто, — сказав він тихо, взяв за руку, — Я не передумав. Я тебе люблю. 

І в ту ж мить Адам опустився на одне коліно.

Світ ніби зупинився. Я дивилася на нього і не могла поворухнутися. Він дістав коробочку, відкрив — і в цьому простому жесті було більше рішучості, ніж у будь-яких гучних словах.

— Я не можу бути твоїм начальником і чоловіком одночасно, — сказав він, — Але я хочу бути другим, якщо ти готова.

Я сміялася і плакала водночас. Місяць ніжності, сумнівів, довіри — все раптом склалося в одну чітку лінію, і я зрозуміла, що просто злякалася втратити все це. Я так довго на нього чекала. 

— Ти не зобов’язана відповідати зараз, — додав він.

Я не дала йому договорити, а просто кивнула, а потім ще раз — впевненіше.

— Так, — сказала зрештою я. — Я готова.

Адам підвівся, обійняв мене, і я відчула знайоме тепло — не нове, не раптове, а вже моє.

Я більше не була невидимкою, не була тінню, а була жінкою, яку обрали — свідомо, бо вона нарешті вирішила озвучити те, що лежало на серці. І це було найкраще новорічне диво, яке не закінчилося разом зі святами.

Іноді, щоб стати щасливими — варто ризикнути.