-3-

Я майже не сплю цілу ніч. Телефон лежить поруч, екран час від часу спалахує від повідомлень, але не від того на яке я чекаю. Його ім’я так і не з’являється на екрані і я засмучено зітхаю. Сідаю на ліжку, закриваю обличчя руками і розумію, що так далі — не може бути. Я маю зробити цей крок, стрибнути у прірву без підстраховки і нарешті стати вільною. Навіть, якщо це розіб'є мені серце, я буду знати, що намагалася. Засинаю я з тривогою на серці, але з чітким розумінням, що останній день старого року все змінить. 

Я прокидаюся з відчуттям, ніби щось у мені вже змінилося і я не вагаючись збираюся туди, куди ніколи б раніше не поткнула носа. Я більше не намагаюся шукати пояснення, причини, відмовки, я дію. Бо просто знаю: якщо я не піду сьогодні — потім уже не зможу. Ніколи. 

Місто продовжує готуватися до свята: люди несуть ялинки, пакети з добром, усміхаються одне одному без причини, звідусіль лунає святкова музика. А я їду й думаю, що самотність не завжди виглядає, як порожня квартира, де нікого немає. Іноді вона сидить поруч роками, мовчки, і робить вигляд, що так і треба. 

Дорога до його будинку коротка, занадто. Я ловлю себе на думці, що знаю цей маршрут краще, ніж зізнавалася собі. Можливо, завжди знала, куди насправді їду, просто відкладала, але сьогодні нарешті змогла. 

Я довго стою перед дверима. Дивлюся на них, розглядаю, збираючи думки докупи та силу волі в кулак. Я мушу ризикнути. Дивно, але страху немає, я більше не боюся. Проте відчуваю втому, котра накотилася на мене від усіх цих років очікування та марного сподівання. І від цього бажання нарешті почути правду, навіть якщо вона не залишить нічого — відчувається гостріше. 

Я підіймаю руку та натискаю на гудзик. Під стукіт його кроків, очікую на свою маленьку смерть. 

Ажам відчиняє не одразу, та коли бачить мене на порозі своєї оселі, не дивується. Він лише трохи напружується, ніби знав, що цей момент колись настане. 

— Ти не відповів, — кажу я замість привітання. Більше не можу чекати. 

— Знаю.

Ми стоїмо мовчки. Усередині тепло, світло м’яке, домашнє і від цього ще болючіше, ніби я запізнилася в місце, де могла бути давно. 

— Це писала не я, — кажу спокійно. — Але я не хочу більше ховатися…

Він дивиться на мене уважно, довго, без жалю та співчуття, але в погляді є ще щось, що я ніяк не можу прочитати. 

— Я знаю, Марто.

Серце пропускає удар, а я усміхаюся. Та не тому, що смішно, а тому що інакше розплачусь. Він знав? Трясця!

— Як давно?

— Досить, щоб не плутати це з моєю фантазією.

Серце знову робить кульбіт, а я відчуваю, що тіло охоплює паніка. 

— І весь цей час ти мовчав, — відводжу погляд, заламую пальці, кусаю губу. Розум кричить, що варто розвернутися і піти, аби біль від відмови не був таким гострим, та я стою на місці, неначе приросла до нього. 

— Так, — злітає з його вуст і я чую, як розбивається моє серце на уламки, наче кришталь. Це фінал. 

— Чому? — Я не підвищую голос, не кричу, а просто питаю. Мені важливо не почути красиву відповідь, мені потрібна чесна, щира причина. 

Він проводить рукою по обличчю, ніби стирає втому.

— Бо я не мав права, — каже він. — Ти була вразливою. Я це бачив і знав, що якщо скажу хоч слово — ти залишишся поруч не тому, що так хочеш, а тому, що сподіваєшся.

— А зараз? — питаю я тихо.

— А зараз ти стоїш тут не через надію, а тому що готова почути правду і жити з її наслідками. 

Він влучає точнісінько в ціль. Моє тіло тремтить, на очі накочуються сльози. Я важко видихаю і згадую всі рази, коли затримувала на ньому погляд довше ніж варто було, як шукала його серед інших, як вчилася бути непомітною, але потрібною.

— Ти знав і дозволяв мені так жити, — кажу я.

— Ні, — він дивиться прямо. — Я боявся зламати те, що в тобі було справжнім. Я бачив, як ти дивишся, і знав: якщо відповім, коли не буду впевнений у своєму рішенні — постраждаємо обоє. Але найбільше — ти. 

Такого я точно не очікувала почути. Що завгодно, але не це. 

— А тепер? — питаю я. 

Він робить крок ближче, бере мою руку у свою. Наші пальці переплітаються і від тепла його долоні, моє серце вдруге розбивається вщент. 

— Я зрозумів, що можу втратити тебе назавжди, і вперше не знав, чи маю право просити тебе залишитися. 

— Я втомилася… — майже шепочу, бо відчуття близькості розриває мене зсередини. 

— Я не обіцяю ідеальності, — каже Адам, тягне мене до себе та закриває двері за моєю спиною, — Але я хочу почати з початку. 

Я дивлюся на нього й ловлю себе на простій думці: я не зможу відмовитися, щоб він мене не запропонував. Це кохання більше за мене, за нас, воно проросло в мені так глибоко, пустило коріння, що тепер, його знищити можна  лише одним способом — вирвати моє серце. 

— Я тут, — кажу я. — Але більше не чекатиму.

Він усміхається ледь помітно. За вікном вибухає перший феєрверк — передчасний, як і це зізнання та цілунок, котрий слідує після.