-2-

Дорога додому завжди здається довшою напередодні свят. Можливо, тому, що я нічого не буду святкувати, або ж тому, що банально нема з ким. Мама з татом вкотре поїхали в теплі краї на свята, сестра буде зустрічати з друзями, а я… А я, як завжди, на самоті. І в цьому немає чужої вини, лише моя, та легше від цього не стає. 

Місто світиться яскраво і магічно: прикрашені вітрини магазинів, обвішані прикрасами ліхтарі, розставлені гірлянди на балконах. У повітрі змішалися запахи морозу, хвої й чогось солодкого. Всі довкола усміхнені, радісні, крокують кудись, поспішають до когось, так, ніби вже живуть у передчутті дива, а я знову запізнилася. 

Я веду машину повільно, ледь стискаючи руками кермо. Радіо не включаю, бо там весь час крутять святкові мовити, але й думки мої голосніші за будь-яку музику. В них набатом звучить одне ім'я і іноді, мене це злить. 

Кидаю погляд на тротуари: люди поспішають з повними пакетами, з ялинками, з подарунками, я ж просто їду додому. Я вже знаю, як зустріну цей Новий рік: без сукні, без макіяжу, без гостей, у старенькій піжамі, з келихом вина в руках і телевізором на фоні. Самотність давно перестала бути сюрпризом для мене — вона просто йде поруч, як стара знайома. Вона просто є, і я вже не опираюся. А після того, як поставлю той клятий папірець зі звільненням на стіл і зовсім загублюся. Чомусь, в моїй голові — життя без Адама не існує, хоч я знаю, що це не так. 

Я зупиняюся на світлофорі й думаю, що у моєму житті багато стабільності, але замало тепла. І я сама в цьому винна. 

Квартира зустрічає світлом і шумом, і це насторожує. Наче сьогодні тут нікого немає бути. Та щойно входжу, то розумію, що сетра дома. Вона, на відміну від мене, не вміє бути тихою, навіть коли намагається.

— Марто, ти вже вдома? — лунає з моєї кімнати.

Я знімаю пальто, взуття, ще не знаючи, що за хвилину захочу знову вийти. Або стукнути чимось сестру. 

Вона стоїть посеред моєї кімнати в моєму светрі. Моєму. Тому самому, який я берегла для особливих випадків, яких ніколи не було. 

— Ти серйозно? — питаю я, — Ти знову залізла в мою шафу?

— Я просто позичила, — каже вона легко, грайливо, неначе це не мою річ вона привласнила собі, бо захотіла, — Ти ж не носиш.

— Але він не твій, — відповідаю я гостріше, ніж планувала.

Ми сваримося швидко, але про одне й те саме завжди: про її легковажність і мою вічну прискіпливість та занудність. 

— Ти живеш так, ніби в тебе ще сто років попереду, — каже вона, — А насправді ти просто боїшся жити. 

Я йду у ванну, бо не хочу відповідати, не хочу чути її, бо боюся почути, що вона має рацію. Десь глибоко в душі, я це знаю. Тому, ховаюся за потоком гарячої води. 

Вода шумить, дзеркало запотіває, і на секунду здається, що я знову одна. Але, я виходжу з душу і бачу її.

Сестра стоїть, обіпершись плечом в одвірок і тримає в руках телефон. Мій телефон. 

— Що ти робиш? — питаю я. Вона піднімає очі й усміхається, невинно кліпає. 

— Нічого страшного, — повідомляє, але в мені вже щось дрижить,— Я просто трохи допомогла.

— З чим допомогла? — Я забираю телефон у неї з рук і бачу відкриті діалоги практично у всіх можливих соціальних мережах. 

Багато, занадто багато повідомлень вже відправлені. Всі вони від мого імені, звісно ж. І в кожному, я зізнаюся в коханні. 

— Ти збожеволіла? — голос зривається, і я вже кричу. 

— Ти сама ніколи цього не зробиш, — каже сестра майже буденним тоном,  — Хтось мав витягнути тебе з твоєї мушлі. 

Трясця! 

Перші відповіді приходять майже одразу. Я злякано дивлюся, як цифра новий непрочитаних повідомлень збільшується. Мене охоплює страх, паніка. 

— Як ти могла? — майже верещу і йду в кімнату. Закриваюся там і залізши на ліжко, починаю читати відповіді. Серце галопом стрибає в грудях. 

Хтось сміється, хтось думає, що це жарт, хтось пише, що не проти зустрітися — та поки що ніхто не ображається, і я видихаю, але відчуваю й дивну порожнечу. Бо серед тих, хто встиг відповісти немає Адама. Він мовчить. Я оновлюю чат знову і знову, ніби від цього щось зміниться, але повідомлення до нього залишається без відповіді.

І саме це лякає найбільше. Бо мовчання — це теж відповідь. Просто не та, до якої я була готова.