-1-

Передостанній робочий день перед Новим роком завжди відчувається не так, як інші. Неначе весь світ уже готовий до переродження, а ми ще тримаємося за рутину — як за щось надійне, що не дозволяє розсипатися перед страхом нового та невідомого нам майбутнього. 

Для мене цей день, як і всі після нього — однакові. Я не надаю їм особливо значення, бо знаю, що нічого не зміниться. Тому впевнено крокую на роботу і приходжу раніше, ніж потрібно. Мені подобається офіс у таку годину — ще без голосів, без чужих кроків, без його присутності. Тут легше дихати, коли не доводиться контролювати кожен погляд, кожну думку і боятися, що ненароком видам себе. 

Кава для Адама готова рівно о дев’ятій. Я знаю, як він любить: міцну, без цукру, з краплею молока, але так, щоб смак самої кави не губився серед додатків до неї. Колись він сказав, що я готую найкращу каву з усіх, кого він знає. Це було сказано мимохідь, але я пам’ятаю досі пам'ятаю і щоразу стараюся не спалити каву, через хвилювання. А воно завжди присутнє. Кожен день, кожну хвилину, секунду, коли ми разом. Я і мій начальник — Адам. 

Він заходить у кабінет, як завжди — зібраний, спокійний, впевнений у собі і я на мить завмираю, уявляючи що сьогодні все буде по-іншому.  Та дива не стається,п принаймні зі мною і я просто споглядаю, як він знімає своє темне пальто, потім недбало зав'язаний шарф і вішає їх на гачок вішалки. Сивина на скронях, яку він, здається, навіть не помічає пасує йому з кожним днем все більше і додає його чоловічій красі шарму та загадковості. Він не помічає цього, а я помічаю. Завжди. Все. Кожну деталь. Кожну нову зморшку, сиву волосинку чи вдаваний хороший настрій. 

Хтось скаже, що це схоже на божевілля чи хворобу, я ж називаю це — коханням.  Так, безглуздим і невзаємним, та все ж — коханням. Саме воно змушувало мене працювати старанно й наполегливо, аби потрапити саме сюди, в його відділ, і стати його помічницею. 

— Доброго ранку, Марто, — каже Адам, не дивлячись на мене одразу. Я вже звикла до його відсутності не лише тілом, а й думками, та іноді це ранить більше, аніж я того бажаю. 

— Доброго ранку, — відповідаю буденно, хоч в грудях вже палахкотить вогонь. 

Я затримую на ньому погляд довше, ніж дозволяю собі зазвичай і думаю про те, що він красивий не яскраво, не напоказ — а як людина, яка давно перестала намагатися комусь подобатись. У цьому є щось небезпечне, магнетичне. 

Він сідає за стіл, переглядає пошту, стукаючи пальцями по деревині. Я щодня слухаю цей стукіт і розумію, що моє серце в цей момент відповідає йому, бо стукотить в унісон. І мені б дуже хотілося, аби це було взаємно, але я знаю, що це неможливо. Для Адама субординація — найважливіше, вище всього, навіть власних потреб. До мене, його секретарки, змінювалися мало не щомісяця і він не думав зупинятися, поки не знайшов мене. Всі інші просто не проходили тест на стресостійкість, пунктуальність, відповідальність і найголовніше — вони весь час фліртували з ним та намагалися звабити. Я ж просто знаю, що в мене ніколи шансу не буде. 

Я ставлю перед ним чашку з кавою та наші пальці не торкаються. Вони ніколи не торкаються, хоч як близько б ми не були один до одного. Я просто знаю, що він цього не потребує, а я не можу насмілитись навіть на такий крок. Іноді, я картаю себе за те, що така боягузка. 

— Дякую, Марто, — промовляє, дивлячись в свій телефон, — Підготуй усі звіти, котрі вже є. Хочу прочитати їх сьогодні. 

— Звісно. 

Я покидаю його кабінет і приступаю до роботи, сподіваючись що і сьогодні вистачить сил грати роль ідеальної помічниці. 

Сьогодні наш відділ працює впівсили: хтось уже у відпустці, хтось просто відбуває час. Я ж виконую завдання автоматично, але всередині постійно рахую: скільки разів ще він звернеться до мене сьогодні, скільки разів скаже моє ім’я і скільки можливостей я знову не використаю. Втрачені можливості, розбиті мрії. Моя надія здохла, хоч я і не намагалася її рятувати. 

Ми спілкуємося з Адамом коротко, чітко, формально без зайвих фраз та негативних інтонацій. Лише професіоналізм та субординація. Зрештою, так, як і має бути в наших трудових відносинах. Та саме це найбільше виснажує мене. День за днем, крапля за краплею, випиває мою душу до дна його рівний байдужий голос та порожній погляд. 

Іноді я ловлю себе на дурній думці: а що, якби я була менш професійною? Якби дозволила собі зайвий погляд, зайву усмішку, недоречне питання? Що, якби я була тією, хто не боїться ризикувати?
А потім я згадую, що він цінує в мені саме це — вміння мовчати там, де інші говорять зайве, бути ввічливою, стриманою, думати перш ніж патякати. Згадую і засуваю свої рожеві мрії про Адама в далеку шухляду в моєму уявному сховку. 

Ближче до вечора він виходить з кабінету й зупиняється біля мого столу. Я відчуваю його присутність ще до того, як піднімаю голову. Цей аромат парфумів я не сплутаю ні з чим. 

— На сьогодні все, Марто. Відпочивай. 

Я дивлюся на нього і думаю, що могла б сказати набагато більше: про роки очікування, про почуття, про…  Та його погляд зупиняє, стримує, обеззброює, але пригнічує. Тому я  кажу лише тихе: 

— І вам гарно відпочити. Нехай новий рік буде… легким.

Він усміхається — коротко, стримано, лиш мить. Так усміхаються люди, які не підозрюють, що для когось вони — цілий світ. 

Коли офіс порожніє, я ще довго сиджу на своєму місці. Кручуся на кріслі, розглядаю все довкола, неначе не знаю цього приміщення, хоч і провела тцт довгих п'ять років. Але, від завтра, мабуть, досить…
Заява на звільнення лежить у мене в сумці вже понад два тижні. Я ношу її з собою, кожного ранку переконуючи, що сьогодні саме цей день. Але тільки но бачу його і чую, — змінюю рішення і чекаю наступного дня. Боягузка.