Розділ 12.

Дівчина вийшла з кімнати у неймовірній небесній сукні, яка їй пасувала. Байдуже, що на ногах не було кришталевих черевичків, але Софія почувалася справжньою принцесою. Артур вгадав з розміром.

– Ти неймовірна! – зробив комплімент хлопець. – Я хочу запросити тебе на танець. Дозволиш?

Софії було цікаво, як у цій ситуації буде діяти принц. Не увімкне ж він магнітофон, чи музику на телефоні. Хоча і це б не зіпсувало чарівності моменту. Але Софія помилилася. Після того як вона погодилася і Артур повів її до центру кімнати, у кутку з’явилися музиканти. Скрипаль, віолончеліст та флейтист. Вау! Жива музика. Це був ще один плюсик у скарбничку приємних вражень. Музика зазвучала, а вони стояли і дивилися один на одного зачаровано. Через кілька митей Артур поклав руку на талію дівчини, одну її руку поклав на своє плече, а другу взяв у свою долоню. Хоч це не можна було назвати танцем із казок, то було розгойдування на місці, але для пари цього було достатньо.

У якийсь момент в кімнаті стало темно. Горіли тільки свічки на ялинці.

– Отакої! Вимкнули світло у найцікавіший момент! Я не встиг зняти! – обурився Тимур.

Софія почула та усміхнулася. Це було так щиро та стільки розпачу було у словах пажа, що це не могло залишитись поміченим.

– Тихіше! – шикнула на хлопця королева.

– А що я? – буркотів малий.

– Краще свічки принеси,– мовив король.

– А чого я? Я вам слуга, чи що? – продовжив обурюватися Тимур, але під суворим поглядом короля змінив свій тон. – Де вони?

– На кухні, у шафці зверху, – мовила королева. – Та підсвічники візьми.

– Слухаю та корюся, – награно відповів паж та зник за дверима.

– У тебе неймовірна родина, – прошепотіла Софія на вухо принцу. – Дякую тобі за цю казку.

Музика продовжувала звучати, а світло свічок відбивалося в їхніх очах. Тієї ночі Софія ще не знала, що цей танець триватиме все життя…

– Отак ми і познайомилися з вашою мамою, – продовжив свою розповідь тато. – Вона часто згадувала, як паж, ваш дядечко, підпалював свічки сірниками та обпікся, що його з кухні було чутно на весь будинок.

– А дядечко Тимур завтра прийде? – запитала Марійка, засинаючи.

– Звісно прийде. Ви ж знаєте, що він щоразу на свята одягається принцом та вітає усіх, – мовила Софія.

– Нічого оригінального не може придумати у пошуках своєї принцеси, – тихо мовив до дружини Артур.

– На добраніч, – мовила до дівчаток Софія та показала чоловіку жестом, що час виходити з кімнати, бо донечки заснули.

– Просто йому так не щастить, бо чарівна принцеса вже зайнята, – мовив Артур, вийшовши з кімнати, та поцілував дружину у маківку. – Потанцюєш зі мною, моя неймовірна принцесо?

– Із задоволенням, – відповіла Софія, і пара спустилася на перший поверх будинку, де на тому ж самому місці, як тоді, стояла ялинка до стелі та блимала яскравими вогниками.

– Дякую тобі, – тихо мовила Софія, танцюючи без музики з чоловіком. Їм не потрібна була музика, бо вона грала у їх головах. Та ж сама мелодія, яку тоді грали живі музики.

– Це я тобі дякую, що погодилася стати принцесою для гусені-сосиски, – усміхаючись, мовив Артур.

– Погодилася, бо ти – мій новорічний принц, який подарував мені казку не тільки, коли я доставила тобі посилку, але ти перетворив на казку усе моє життя, – відповіла Софія.

У затишному будинку блимали вогники та сповіщали про те, що у цьому будинку буде ще не одне новорічне диво, бо тут живе справжнє кохання та вічна любов.

Вітаю вас з прийдешніми святами та бажаю, щоб поряд були ті, хто подарують вам казку та віддаватимуть свою любов!