Розділ 3.

– Шкода, що тоді ти захворів та не прийшов наступного дня до школи. Впевнена, що ви б зліпили з мамою ще більшого сніговика, – мовила Марійка та встала на ліжку, щоб поглянути у вікно. За вікном поряд з великою живою ялинкою, яка росла прямісінько в їх дворі, стояв сніговик. Вони всією сім’єю щороку ліпили сніговика напередодні свят. І цьогоріч білий красень з модним шарфом та червоним відром замість капелюха, стояв у їхньому дворі.

– Тату, розповідай далі, – попросила Анюта.

– Йшли роки, я навчався в університеті та якось напередодні нового року мене запросили на костюмовану студентську вечірку, – розповідав Артур. – Я не любив великі збіговиська та костюмовані заходи, але мене туди покликала сама доля. Я не думав, який костюм одягнути, натягнув перше, що дав мені друг, який організовував цю вечірку та обіцяв мені допомогти з важливим проєктом. Вийшло так, що я одягнув костюм...

– Хробака! – вигукнула Марійка.

– Ні! Зовсім не хробака, а гусені! – заперечила Анна.

– А яка різниця? – здивувалася Марія.

– Хробаки липкі та бридкі, а гусінь перетворюється на метелика, – пояснила Анна. – Це нам у садочку розповідали.

– Ну, тоді я не думав про це, – пояснив тато. – Але Анна має рацію. Завдяки вашій мамі я з непримітної гусені перетворився на метелика.

– Я люблю метеликів! – вигукнула Аня.

– І я! А нашій мамі сподобався твій костюм? – запитала Марійка.

– Не впевнений, бо я в тому костюмі був більше схожий на сосиску, у якої з двох боків стирчали руки та були дірки для очей, – пояснив Артур.

– То як же вона тебе пізнала? – поцікавилася Анна.

– Ніяк. Софія якраз була студенткою першого курсу. Це була перша її костюмована вечірка. Вона підійшла до свого вбрання дуже відповідально та ретельно підібрала усі деталі образу, – розповідав Артур.

– Наша матуся була принцесою. Найгарнішою! – з гордістю мовила Марійка.

– Найгарнішою! – погодився тато.

– То була твоя думка, – мовила Софія, яка стояла у дверях дитячої та також слухала розповідь чоловіка. Вона пам’ятала події того вечора, як зараз.

– На щастя, не всі оцінили твій наряд, – мовив Артур, простягнувши руку до дружини, закликаючи її сісти поряд з ним.

– Тоді у моді були Покемони, співочі діви, ляльки Барбі, а я одягнулася, як мені тоді казали мої подруги «старомодно» та «наче на свято у дитячому садочку», – згадувала Софія.

– А мені ти тоді здалася не просто найгарнішою, а дівчиною з казки, – закохано відповів Артур, а його дружина опустила очі, згадуючи їх зустріч на вечірці.

Софія стояла у куточку та вже готова була піти. Усіх її подружок хлопці запросили танцювати. Усі вже витанцьовували та гучно сміялися. Невже, якби вона одягла коротку спідницю та чоботи на шпильці, то була б така ж популярна, як і вони? Софія гризла себе, що хотіла втілити той образ, який був їй найближчим. Дівчина зрозуміла, що їй тут не місце та вже пішла до виходу, але на її шляху з’явилося щось незрозумілої форми з двома руками по боках та дірочками для очей.