Розділ 2.

– Я побачив, як до школи через кучугури йде дівчина. У якийсь момент вона не втрималася та впала обличчям у сніг. Чомусь я вирішив, що маю їй допомогти піднятися. Я її ніколи не бачив раніше у нашій школі. Я побіг стрімголов на вулицю, на ходу одягаючи куртку, – розповідав Артур. – Я встиг якраз вчасно. Дівчина піднялася та обтрушувала з колін сніг. Коли я підбіг до неї, вона підняла на мене свої великі блакитні очі. Все її обличчя вкривали милі веснянки. У той момент, коли все довкола було вкрито снігом, її веснянки та й вона сама здавалася такою сонячною теплою та яскравою.

– Як романтично, – мовила Марія. – Я також хочу так зустріти свого принца.

– У тебе ще все попереду, – відповів Артур.

– Не перебивай тата! – обурилася Анна. – Таточко, розповідай далі.

– Я був дуже сором’язливим у школі. Мав брекети, великі окуляри та боявся говорити з дівчатами. Але побачивши блакитні очі та сонячні веснянки вашої мами, я почав усміхатися, як Чеширський кіт. Дівчинка, яка мала такі ж милі веснянки як у вас, також почала усміхатися, – Артур закрив очі та ніби наяву побачив їх першу зустріч.

– Ти поспішав кудись? – запитала дівчина. Запитала дуже просто та усміхнулась.

– Я поспішав, щоб допомогти тобі піднятися, – відповів Артур, соромлячись свого вигляду. Він ніколи не був популярним серед дівчат.

– Дякую. Ти справжній принц, який має гарні манери, – щиро відповіла володарка милих веснянок.

– Дякую. Мене принцом ще ніхто не називав, – відповів Артур. – А як тебе звати?

– Софія, – відповіла дівчина. – Але всі називають мене Софі. А як твоє ім’я?

– Я – Артур.

– От бачиш, і ім’я в тебе королівське, – розсміялася Софі.

– Ти новенька? – знову поставив запитання Артур. Щире спілкування з дівчиною на їх відкритість надали йому сміливості.

– Так. Це мій перший день у школі. Я тут ще нікого не знаю, – відповіла Софі. – Крім тебе.

– Тоді ходімо, я покажу тобі тут усе.

– Зробиш екскурсію чарівним замком, мій принце Артуре? – усміхаючись запитала дівчина.

– Саме так, моя чарівна принцеса, – відповів Артур та повів нову знайому до школи.

Після невеликої екскурсії Артур та Софі разом ліпили сніговика біля школи та грали у сніжки. Вони домовилися, що зустрінуться наступного дня та продовжать спілкування.

– На жаль наступного дня нам не судилося  зустрітися, – продовжував розповідати тато. – Я віддав Софії свою шапку та рукавички і через це застудився. Тиждень я прохворів, а потім через роботу тата ми мусили переїхати до іншого міста. Я так і не зміг поспілкуватися з Софією, але запам’ятав її на все життя.