8

Дев'ять місяців потому.

- Мам! Він жовтий! Як у фільмах! Він справді жовтий! - починає нетерпляче підплигувати на місці Амелія.

- Так. - Посміхається Інесса і нервово теребить доньчині кіски. - О дивись, напевно ти не одна їздити будеш. - показує вона на хлопчика, який мало не летить до зупинки.

Амелія так хвилювалася, що він приїде раніше, а її не буде, що змусила нас прийти сюди майже на пів години раніше. Така організована, і в кого тільки?!

Автобус зупиняється прямо біля нас, двері відчиняються і дівчинка відкривши рота заглядає всередину. А там саме водій виходить, і до інших дверей йде, вручну розчиняє, заїдають. 

- Привіт, - здоровкається з нею хлопчик і скручується навпіл, щоб віддихатись. 

- Мене звати Амелія, мені шість, а це мої мама і тато. - З гордістю каже донька і простягає руку новому знайомому.

 Все ж дітям потрібно зовсім небагато часу, щоб опанувати нову мову і навіть не соромитися її використовувати. Така безпосередня, як завжди, добре, що тут це не дикість.

- Я - Пол. А там, - шукає поглядом маму, - а там моя мама - Еріка. 

- Заходьте, - запрошує водій жестом.

- Сядеш зі мною? - підіймаючись по сходах запитує Пол.

 Амелія ще дужче посміхається киває йому і повертається до нас.

Ми теж, як ті бовванці стоїмо, махаємо, Інесса у всю вже очі витирає. Такий день, перший день в школі.

- Залишилось дев'ятсот дев'яносто дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять! - викрикую я у зачиняючі двері. Амелія посилає повітряний поцілунок і зразу проходить всередину.

- Дім. Вона що, в школу пішла? Я не вірю! Така доросла! - обіймаючи себе руками говорить Інесса, дивлячись як автобус ховається за поворотом.

- Так. Доросла. Пішли? - обіймаю її, цілую у скроню і додому веду. 

Вирішив цей день закарбувати ще дужче. Три місяці як вони тут. Три місяці я думаю про це. Постійно. Напруження в мені натягнуте як ті струни.

- Сонце? - кличу

- Що? - заправляючи ліжко каже не дивлячись. Підіймає ковдру, розправляє, подушки підбиває. Звичайні речі у магію перетворює.

Ззаду підходжу. Обіймаю. До себе повертаю. В очі пірнаю. Там все. Там життя моє.

- Я тебе люблю так. 

- І я тебе, - сміючись відповідає і швидко цілує у щоку. От такі вони, мої дівчата, найкращі у всьому світі.

- В тебе дечого не вистачає, - на зап'ястя показую. Тоді, на Новий рік, я подарував їй браслет, вона мені - дочку. Через два тижні, перед вильотом в Америку, з тої ж колекції я купив до нього ще одну річ, але тоді не наважився. А зараз дочекатися не можу. На коліно опускаюся, і дістаю обручку:

- Сонце, виходь за мене! Ти і Амелія, все що мені потрібно, і все що мені не вистачало. Ви перетворили моє життя у сповнену сенсом казку. Я не знаю, як я надолужу всі ті втрачені роки, але повір, я буду дуже старатися. Я так люблю вас!

- Дім. Боже! - плаче знову, очі закриває, навколішки поруч зі мною стає, на шию кидається. - Так! Так! Так!

Я думав, тих почуттів, коли Амелія мене вперше татом назвала, я не відчую більше ніколи, а ні - знову! Ці дві красуні роблять мене по-справжньому щасливим.