7

- Привіт, бро. Стільки літ… - вітається Артем і швидко відходить, бо там, за ним, мало не черга вже зібралася, саме Роман з дівчатами приїхав. 

Обіймаємось всі міцно, компліменти даруємо. Сам скучив за усіма.  Змінились до невпізнаваності. Але все одно рідні. Не вистачає лише Макса та Інесски. 

Поки з Сашком вдвох тут хазяйнували будинок таким великим здавався, а зараз, коли вся ця орава налетіла, думаю - в самий раз. 

Простір відразу оживає і наповнюється різноманітними голосами, сміхом, шурхотом пакетів, дзвоном посуду, якісь дзвоники лунають. Хто їх приніс взагалі? Дратуюсь я. 

Змішується все, фонить, у неякісний шум перетворюється. З врученим пивом стою, кожного оглядаю. Радий їх бачити, і будинок чудовий. Заглядаю у червоні панчохи, які дівчата напередодні як декор на сходи повісили... гарно все... молодці...але!

Пройшло лише кілька годин як я з Інессою та Амелією попрощався, а я все одно подумки там, з ними. Хоч і обручка якась дійсно у Інесси на пальці була, та я знаю, все ж таки до тата Макса звернувся, так, задля цікавості, не більше, Інесса не одружена, і ніколи не була.

Цікаво, а що роблять зараз вони. Амелія казала, що бабуся пообіцяла їй спекти якийсь смачний кекс  з горішками та родзинками. Вони планували подивитись новорічну казку, можливо навіть не пов'язану з потягом, а потім піти на вулицю дивитись салют. Так просто, але зараз, дивлячись на всю цю метушню навколо, я мрію опинитися там, з ними поруч. З ними тепло і добре.

«- Мам, мені не видно, можна мене Діма підніме?» згадую я хитрі мерехтливі оченята.

 Тоді, під кінець вистави, коли всі повставали, бо на сцену здоровенний мішок з подарунками винесли, й справді нічого видно не було. Амелію на плечі посадив, вона так міцно тримала мене. І я її. Страшно було впустити цей скарб. 

Вперше стільки часу з дитиною проводив. Цілий день разом. Як одна секунда промайнула, а начебто за цю секунду ціле життя прожити встиг. Яскраве, цікаве, насичене, але з прогалинами. Сам винен.

Раніше, я звертав увагу на дітей лише тоді, коли з ними поруч опинявся, вимушено. Літак. Особливо в літаку. Вони скиглили, нили, плакали, кричали... Це якийсь окремий вид екзекуцій - маленькі кричущі діти в літаку. Хоч в ілюмінатор виходь.

Амелія… взагалі не така. Абсолютно доросла, кмітлива дитина. Як Інессі вдалося виростити таку людину, я навіть не уявляю.

Ближче до вечора ми з нею взагалі, навіть пожартувати декілька разів встигли. Я так, обережно, на заборонену територію намагався залізти, про минуле розпитати, та Інесса відразу тему переводила, і так віртуозно, що ось тільки зараз це розумію, на жодне не відповіла. Все ж, хоч ззовні вони й різні зовсім, та цей лисячий характер Амелія явно успадкувала від неї.

Булінг! Всередині все здригнулося і в п'ятки опустилося, коли малеча попросила в садок відвезти. Душа розривається від того, що відчував тоді, і зараз.

- Дім? - гукає Роман з тераси. - Що застряв? Бери пивас і давай до нас. - Знімає з вогню декілька шампурів з м'ясом і мені демонструє заманюючи.

Киваю. Дивлюсь. Йду. Беру. Ковток роблю. Гірке. Противне.

Пляшки скляні на стіл ставлю, в кімнату, де всі верхній одяг покидали, йду. Здорова коробка собою мало не пів стіни займає. Я не міг його їй не купити. На останніх секундах в магазин забіг.

В кишеню куртки лізу. Телефон шукаю. Там від мами і сестри по декілька пропущених. І навіть від тата один. Від неї... жодного.

Ми обоє змінилися. Кожного життя по своєму загартувало. Але все одно, за цим панциром мені вдалося розгледіти ту саму Інессу, моє перше кохання. 

Сам набираю, вона сказала, щоб завтра після дванадцятої телефонував, виспатись дав. А я не можу. Тягне канатами до них.

- Інесс? Я можу приїхати?

- Через годину Новий рік, Дім?! - шипить вона в слухавку.

- Будь ласка! Я не буду їй нічого казати. Піду - коли скажеш.

- Добре. - квапиться. - Але ми довго засиджуватись не планували.

- Я скоро буду.

Я немов на нагородження Оскара їду. Хватаю коробку, викликаю таксі. Скільки чекати? Я точно не встигну. Сашко вчасно заходить.

- На! - ключі вручає. - Обережно там! 

- Бро! Люблю! - Плечем притуляюсь руку друга обвиваючи. Знову без слів все. 

Серце шумить, на лиці усмішка. Їду до своїх дівчат! Все назад оглядаюся чи подарунок на місці. Інессі теж купив. Він сам мені на очі попався. Той біля серця. Відчуваю як давить. Всередині і зовні.

Олена Валеріївна, Інессина мама, навіть вітає привітно, не соромиться декілька разів мене з ніг до голови обвести, але це потім. Після того як від мене відлип маленький рудий янгол. 

- Що це? - здивовано дивиться на коробку позаду мене.

А я такий збентежений, так і сиджу навпочіпки закриваючи собою подарунок, погляду свого від неї відірвати не можу. Інесса немов спеціально її так нарядила, Амелія вибігла до мене вся в білому, крила позаду і німб над головою з дощику.

- Це потяг? - спокійно питає, але за спину заглядає. - Добре, що я знову тата загадала...ато було б два однакових!

- Бачиш, маленька, як тобі пощастило. - Інесса присідає поруч зі мною і Амелією і заправляючи руде волосся потаємно говорить: - І потяг...і тато... - Це і є твій тато, Амелія, - каже обіймаючи її. - Вибач мені.

- Мам! - здивовано на неї дивиться. - Так я знала! Дивись які ми... однакові. - До мене підходить і за шию обіймає, личко своє до мого притуляє, для кращого порівняння . - Скажи?

- Копія! - видає схлипуючи Олена Валеріївна склавши руки.