6

 - Так ти виявляється з мамою ще й в школу одну ходив?! - дзвінко запитує дівча округливши оченята.

- Так. Уявляєш?! - коли ще я так ніяковів, особливо в присутності дитини?! Інесса взагалі на мене уваги не звертає, а я відчуваю себе так, немов мене за борт викинули, але замість акули там мене чекає Амелія.

Дивне порівняння звичайно, але як ще описати той стан, коли ти нервуєш перед зустріччю, зустрівшись - мало не тремтиш і скрупульозно добираєш кожнісіньке слово, а долоні потіють так, немов ти здаєш свій перший проєкт на роботі. До цього додалася ще й безсонна ніч, бо я все ніяк не міг підібрати в голові ймовірні шляхи розвитку подій. 

Але зустрівшись з Інессою і Амелією, я точно зрозумів, що прокладати шлях до дитячого серця мені прийдеться самотужки, знаючи лише, що та обожнює потяги і чекає від Діда Мороза тата. Словом, як раз до останнього, окрім нечіткого "Привіт" Інесса сказала, щоб я навіть і не думав зізнаватися ким їй приходжуся.

- Класно, - тягне вона. - Я коли у школу піду, в мене теж буде мільйон друзів! - серйозно заявляє задираючи личко вверх.

- Багато друзів - це класно. - Забираю верхній одяг дівчат і на вішак вішаю. Тобі ж можна какао? - до Амелії звертаюся.

- Мам, можна? - щенячими очима на Інессу зиркає.

- Маленький стакан! - попереджає мама. Так дивно її мамою називати. Навіть в умі це звучить так...по-дорослому, чи що.

- Можливо все ж таки будеш щось? Він на каві не економить, я вчора куштував, - ще раз пропоную, вже втретє.

- Добре, - здається Інесса. - Капучино, будь ласка. - Маленька перемога.  

- Ок. До речі, - згадую я, - Там і круасани є смачнющі, різні, з шоколадом, малиною, полуницею...

- А з абрикосом є? - питає спішно янгол пригладжуючи свої прекрасні кучері, які після того, як вона зняла шапку тепер лізуть і в очі і в рота.

- Я не знаю, пішли подивимось? - Кажу і руку витягнувши запрошую, а потім, ніби пронизливий до кісток погляд Інесси на собі фізично відчуваю, стопорить мене. Не кажучи ні слова очима дозволу питаю. Та, на диво, легким кивком дозволяє.

Ображена, засмучена. Розумію. Я можу вибачитися ще хоч сто разів. Хоть двісті. Бо дійсно не маю права. Морального так точно, прийти і міняти їх уклад, права качати. Напевно, тому і погодилася зустрітися раніше, перед виставою, бо обоє знаємо, що я б не зробив того, сказав так, бо психанув. 

Виявляється, у Сашка в закладі тут справжній аншлаг вранці. Чи це тому, що Новий рік сьогодні?!

- А чому ти так дивишся на мене? - прямо питає, поки ми чекаємо в черзі.

Ця дівчинка сміливіша за нас обох дорослих. Прямолінійна, проста, зрозуміла. Що думає - те й каже. Справжнє золото. Нам повчитись треба. 

- Ти просто гарна дуже. - Не втримуюся і торкаюся її волосся рукою. Маленькі блискучі завитки так і манять.

- Дякую. Я знаю. - Трохи посміхнувшись, але впевнено відповідає. - Ти теж. - спокійно говорить на секунду дивиться у вічі і перемикається на вітрину, жінка попереду нас нарешті поступилася. Це так дивно, коли тобі таке говорять... і приємно.

- Дякую тобі, Амелія. - трохи з запізненням. -  Мені ще ніколи цього не казали так. - признаюсь.

- Чому? - дивується та. - Мені мама по десять разів на день це каже.

- Правильно робить, бо ти справжня красуня. Я її знав десь с такого віку, як тобі зараз... А коли в тебе день народження, Амелія?  - само виривається, немов і так не видно, немов недостатньо. Але в це так складно повірити. Що вона й справді може якось до мене бути причетна, на біологічному рівні тим паче. Така гарна, мила, розумна, самостійна. Частиною моєю може бути. Це просто вибух мізків.

- Через п'ять місяців. В них є! З абрикосом, є! - радіє Амелія. І я разом з нею.  Можна було і не запитувати. Все чітко.

Наступні декілька хвилин ми робимо замовлення, всупереч відмові беремо круасан Інессі також, Амелія сказала, що мама любить шоколадний, і повертаємось до столика з повною тацею.

Після того, як чашка какао була випита, а круасан смачно з'їдений, Амелія помічає розфарбовки  і стакан з олівцями і просить трохи помалювати. Це ж треба, який сервіс. Сашко подбав про всіх.

Я першим порушую незручну мовчанку і ми з Інессою починаємо спілкуватись. Натягнуто, але спілкуватись, на якісь абсолютні нейтральні теми, типу: погоди, роботи, цього кафе. Шкода, що Сашко на останні закупи до Нового року поїхав, впевнений, він би теж був радий бачити її.

- Будемо вже йти, маленька? - різко змінює свій голос на ніжний і ласкавий Інесса і звертається до малечі, заправляючи їй за вушко волосся. Ніби дві різні людини переді мною сидить: вся напружена, зібрана, трохи різка - зі мною, і свіжий текучий мед - з Амелією. Та що вже говорити, ця дівчинка дійсно любого може розплавити.

- А Діма з нами піде? - в очі їй заглядає. Невже вона теж хоче. Від того, що їй цікаво зі мною тепло по всій грудній клітці розтікається. 

- В нас тільки два...

- Якщо можна: - перебиваю і дивлюся на Інессу, знову з дозволом, - Я б пішов. У мене і квиток є. Обожнюю Різдвяний експрес.

- Ура! Я теж! - тупотить ногами дівчинка і вскакує з місця.

До палацу йти недалеко, тому вирішуємо пройтися. Але сніг, легкий морозець і гарний настрій відволікають від назначених планів. Ми з Амелією кидаємося сніжками, збираємо гілочки і ховаємо їх якомога далі, коли йдемо через парк, щоб на зворотній дорозі зліпити снігову бабу. Аби не Інесса, яка нас постійно підганяла, ми б точно запізнилися, а так прийшли як раз за п'ять хвилин до вистави.

- А ти був у Києві? - раптом питає мене Амелія, як тільки-но Інесса відійшла в туалет. 

- Так, скоро теж буду. - зацікавлено відповідаю і забираю в неї куртку, щоб здати її до гардероба. Тут теж черга, нам сьогодні щастить.

- А ти можеш мене раз до садочка завести? Це ненадовго! - вигляд серйозний, голос діловий.

- Можу звичайно. - сміюся я і опускаюся до неї, такий тон змусив мене занепокоїтися. - А тебе що, не мама заводить?