5

- В тебе є номер Охріменко? 

- Кого? Інесси? - здивовано.

Наче у нас їх сотні тут, серйозно. Заводжуся!

- Та немає, чого ти? - навіть без слів зчитує, що не варто. - Вона як тоді поїхала і все, пропала. Більше не бачили і не чули. Анька в групу її нашу додати хотіла, а той номер вимкнений був.

 - Ок. - Скидаю дзвінок, і до першого під'їзду йду. 

Зараз вже дев‘ята. Можливо не дуже гостинно в такий час приходити, та й дітей напевно зараз вже спати вкладають, але я не заспокоюся поки не виясню все. 

Якщо ще декілька годин тому, коли фото побачив, я сумнівався, чи треба у все це занурюватись, бо вірогідність була, але якщо за весь цей час мені ніхто нічого не повідомив, та й сьогодні промовчала - значить не так вже й потрібен, нащо життя з ніг на голову перевертати, то зараз, після почутого, від сестри й мами - в мені такі всі ці емоції буяють, що мало не вибухаю від них. 

Другий поверх, сьома квартира. Наче і не було цих років. Ті сами стіни, наполовину в лікарняний синій пофарбовані, і коричневі двері, знизу подерті сусідським котом. Нічого не змінилося, навіть запах такий же.

Вдих-видих. Натискаю на білу кнопку і відразу лунає щебетання пташок. Я немов в той день провалююсь: коли малими підлітками, друзями з садочка, в одну мить, за цими дверима, ми перейшли межу, і відразу по всім фронтам. 

Спочатку злякалися, а потім домовилися, що це ідеальний варіант для нас: ми подобалися один одному, знали добре, довіряли, не соромилися і розуміли, що через декілька місяців роз'їдемося. А потім затягнуло... ще раз і ще, до поки в один із таких разів, цим самим щебетанням Інессина мама не злякала нас мало не до смерті, прийшовши додому раніше.

 Тінь у вічку, відкривання замка і такі ж, округленні чорні очі.

- Діма? Ти що тут робиш? - пошепки, показуючись лише наполовину.

- Інесса... - Я начебто й придумав, що скажу коли йшов, але де воно все поділося? В голові пусто. - Вона вже спить, так? - так же пошепки відповідаю до неї трохи нахилившись.

- Мама вкладає, - насуплено відповідає. - Ти щось хотів? - квапить мене, оглядаючись назад. 

- Вона моя, так? 

- Ні! - стрімко відповідає.

- Інесса! Я серйозно зараз. - Насторожуюсь, бо такої категоричності від неї я не очікував.

- Ні! - голосніше повторює. - Все! - хоче двері зачинити! Але я не вірю їй! Не даю, рукою тримаю.

- В неї є тато, а я заміжня, - показує руку з обручкою. - Ти щось вигадав собі, йди додому!

- Вона сказала, що два роки як загадує його на Новий рік, Інесс! Будь ласка! Я ж не знав! - Така собі відмовка. Але вже не усвідомлюю що говорю, і як вона відреагує. Я взагалі не уявляю, що це все за собою потягне. Ця правда. Що з нею робити буду. Але мені хочеться подивитися на неї ще раз, знову. Я звичайно, запам'ятав її, бо яскрава вся. Волосся, очі, а характер...  але тепер по-іншому вона мені сприймається.

Дівчина навпроти панікою оповита. Я розумію, але й мене... мені треба. Як я зможу тепер жити з цим? Тим паче там. Так далеко.

- Ні! Вибач, Дім. Я не можу! Це буде занадто! 

- Один раз, Інесс. Завтра! - Виправляюсь, може не так зрозуміла мене.

- І що потім? - відлипає від дверей і стрімко по мою сторону з'являється, зачиняючи їх за собою. 

- Коли ти їдеш назад? - неочікувано і суворо так. Не впізнаю її взагалі. Цей тон, льодяний. Немов ми чужі, вороги.

- П'ятого виліт.

- А тепер подумай не про себе, бо тобі так хочеться, а про неї! - руки на грудях склала і мовчить, відповідь чекає. 

В неї досвід, вона розуміє. Вона тепер завжди з нею зв'язана, і в першу чергу завжди про малу думає, але я теж хочу... навчитися. 

- Я можу прилітати. Це ж взагалі не проблема зараз. Тим паче документи я вже маю.

- Не сміши мене! Ти взагалі уявляєш як вона страждати буде?! Ні! І ще раз: Ні! Я як знала, що не треба було сюди приїжджати. - Бубонить собі під ніс і розвертається, щоб у квартиру зайти.

- Я прошу тебе! Я не знаю що мені робити! - спантеличено прошу. Я дійсно зараз в шоці від усього, а вона так ускладнює все.

- Живи далі просто. Вона нічого не дізнається, так буде краще, для всіх!

Ну чому знову всі за мене вирішують. За мене і маленьку дівчинку, яка потребує тата. Тим паче коли він живий і здоровий. Ця її фраза зриває якийсь запобіжник і я видаю перше що приходить на ум.

- Тоді я зроблю тест і буду вимагати опікунства! - стріляю я у майже зачинені двері. Її й без того чорні очі округляються дужче, а лице міняється, немов ця пантера накинеться на мене в ту ж мить і роздере на шматки.

Я не хотів так. Боже! Я не хотів, щоб було так!

Звичайно, таке тільки в кіно буває, коли раптом з'являється тато, каже душероздираючі слова: " Я-твій тато" і зі сльозами на очах в розпростерті обійми туди кидається малеча голосно викрикуючи "таточко". Насправді... от вам, як все відбувається насправді. Відшивши, в мене перед носом зачиняють двері! От і все.

Що робити? Караулити? Знову дзвонити і набиватися на зустріч? Залучити Макса батька, який тут в поліції працює. Боже, що я верзу?!

- Можна в тебе заночувати? - набираю друга.

- Та взагалі без питань, чекаю. Зараз адресу скину. - Швидко, а головне без лишніх питань і по ділу говорить Сашко.

Треба охолонути і дійсно подумати як краще зробити. Те, ще я не поїду звідси поки не побачу Амелію - так це точно. Амелія... Яке гарне ім'я! І їй личить дуже. Як квітка. 

Таксі викликаю, як чудово що Убер нарешті й сюди добрався, майже як вдома. Хоч щось як вдома. 

"Завтра о дванадцятий ми йдемо на ялинку, можеш піти з нами. Палац дітей та юнацтва." - Приходить від невідомого номера, і ця сама квітка немов бутони свої в мене всередині розкриває. Значить мій номер вона має... 

Спершу записую її в телефонну книгу, а потім друкую відповідь.