4

Радість від зустрічі з батьками різко змінилася відчуттям, що я не тут зараз маю бути. Окрім того, що я відчуваю себе немов мене тільки що за горло душили, міксером душу вивертали, руки заламували. Атмосфера навкруги, мало сказати що вона дивна - вона така тяжка, що її ножем різати можна. Тато сидить аккуратно на самому краю дивана, неначе це взагалі не його дім, сестра голову опустила і руки сковано між ніз затисла. А я взагалі дивлюсь на це все і тільки про одне думаю: Знали і не сказали! 

- Що сидимо? - підійшовши здивовано дивиться на нас мама. Потім вже на стіл, на якому пустого місця вже немає. 

- Тебе чекаємо, - спокійно каже сестра.

- Компот лише залишився, можете починати. - Каже, знову біжучи на кухню.

Знаємо ми всі ці «можете без мене», ніхто навіть виделку в руки не взяв, знають прекрасно, що потім вискаже.

- Ну, що? За приїзд? - сідає жінка і дивиться на мене впритул.

- Так, давай, сину за тебе! - підхватує тато. Сестра мовчить, лиш стакан з тим самим компотом в центр підставила для тосту. 

Цокаемось червоним солодким варивом з ягід і тато з мамою починають свої тарілки наповнювати. 

Нащо скільки? Для кого? Тут їжі вистачить сотню людей нагодувати.

Я відвик від такого! Точніше, розумію, що і не сумував. Оглядаю стіл, але навіть не встигаю визначитись, як поважний жіночий голос, ніби десь зверху лунає:

- Ну так, у нас тут картоплі фрі немає. Вибачайте! - язвить вона.

От як вона це робить? Як виходить так вибісити за секунду?!

- Вона приходила до тебе? - випалюю, бо не можу більше тримате це в собі.

Весь цей час, після видавленного з сестри признання, пазл шестирічної давності в голові складав.

- Хто приходив, Дімуль? - радісним невинним голоском гладить і тарілку з грибами в руки бере.

- Ти знаєш! Інесса! 

- Яка Інесса, Дім? Вона ж тут не живе. - Насипає собі, мало не по одному відраховує, мене трусити  починає. - Тут майже ж всі розїхалися після закінчення школи. - Мама на сестру погляд кидає, але швидко до тарілки своєї повертається. Ніяк пробачити не може, що та за Костю пішла, і її планів задуманних не реалізувала.

- Я про після школи і кажу! - грубіше починаю. Тут якесь шоу відбуваєтсья, яке зовсім мені не подобається. Даю їй щанс самій признатися. Але він наче вода, крізь пальці просочується, разом з тим як вона абсолютно натурально робить вигляд, що взагалі ні сном ні духом.

- Ні. - морщиться в показному згадуванні. - В мене память уже знаеш яка? Ой-ой. Не памятаю, Дім. - відхрещуються вона. - Пиріг скуштуй, твій улюбленний!

- Значить, хто така Амелія ти не знаєш? Хто вона мені така ти... не знаєш?! - Сидіти вже не можу, невидима сила мене підіймає, і не знаю яким чудом цей стіл з всім цим їдлим на неї не вивертаю. Дивиться. Налякано здригнулася. Але мовчить. Чого мовчиш? Один на одного! В мене майже пар з ніздрів йде, так дихається важко. В мені дурі зараз стільки, що тільки волю дай.

Не втрачати голови! - стопорю себе.

- Не знаю, про що ти Дімчик. -  продовжує байдуже. Я чую як голосно ковтає тато, а сестра набирає побільше повітря. 

Байдуже?! Як так можна?! Вона ж дитина. Маленькій геній. Рудий ангел! Так соромно і боляче стає, всередині все розриває на частини. 

- Я зрозумів... - воостанє зуби боляче сципівши відпускаю їх. Немає шансів на каяття у цієї жінки, зовсім.

Стіл обходжу, боковим зором дивлюсь, що тато і сестра обидва сидять, голови похилили, ніби їх вчителька додому відпустити забула. Забрати сумку і вимітатися звідси, якомога бистріше.

- Стій! - зове схватившись! - Дімчик, Дімуля. - Перелякано кричить не своїм голосом і слідом біжить.

Мовчу, бо вже достатньо сказала. Як так можна було? Вона ж двадцять років дітей веде, двадцять років пліч-о-пліч день в день з ними, а її й не приняла? Чим заслужила?! Ми ж сусіди більшу половину життя були. 

- Синок! Прости! - зривається вона на стогін. Вперше таке чую, бачу, ясна річ - реагую. - Я все життя старалася для тебе! Скільки курсів, підготовок, уроків... Невже тобі там погано, скажи? Подивися на себе! - стогін змінюється іншою інтонацією. - Молодий, успішний, гарний, розумний! А тут що? Дім, що тут? Памперси і соски? Я для тебе такого не хотіла!

Коли я вже думаю, що знаю достатньо і мене нічого не зможе вивести з рівноваги, щоразу помиляюся, бо ось я знову стою контужений, стою і дивуюся цій жінці, словам які вона по добрій волі мені зараз каже. 

- Подати туди документи було моє рішення! Моє! - ціжу через зуби. - Як і таке, забирати їх звідти, чи ні. Тому ти мені сказала телефон змінити? Тому?

- Тобі треба було навчатися, а не думати... про різне.

- Їй теж! Їй теж! Що ти їй сказала?

- Да нічого такого. Правду сказала. Що тобі це не потрібно. Як і їй. - нерозуміючи, немов сама не народила двух, каже. - Гроші я дала, вона сказала, що все зробить. Мені що, за ручку водити треба було? Там можна було обійтися таблеткою. - Гидливо каже. - Захотіла- нехай бавиться!Ти тут при чому?

Захотіла- нехай бавиться! Захотіла- нехай бавиться! Захотіла- нехай бавиться! Як сердця стук відбиває у висках. Ні роскаяння, ні жалю, ні визнання винни. Хапаю сумку і виходжу. Це просто якийсь треш.