3

Мене немов з полум'я у воду кидають і назад. Заживо варюся в своїх догадках, емоціях і відчуттях. 

Цього не може бути! Цього просто бути не може! Відкидаю фото, немов воно саме горить і тільки чую як в ушах барабанить. 

Це просто якісь невдалі ігри моєї уяви. Це все багатогодинний переліт винен і безліч нових, лоскочущих нерви, емоцій. 

- Дімчик, ти що не чуєш? Відчини! Там Мирослава з малим прийшла. - Лунає голосно з кухні.

Ага. Тепер чую, у двері дзвонять. Немов на якихось транквілізаторах зараз, ноги невагомі, вуха - закладені, а в голові - повний вінегрет з думок. Інесса. Амелія. Не няня їй?! Вона і не казала нічого про це, це я припустив. Бо ну яка вона... мама. Мама? 

- Привіт, - посміхаючись вітається сестра, коли двері відчиняю.

- Привіт, - теж посмішку надягаю. Навіть те, що ми з нею не спілкувались весь цей час не дає мені права, з таким кислим виразом обличчя її зустрічати, стараюся з усіх сил. - Привіт, Мироне. - звертаюся до хлопця, що позаду сестри стоїть. Побоюється. Простягаю йому руку для чоловічого рукостискання і хлопець відразу відповідає, легенько стискаючи мою.

- Ну що ви як не рідні? - виглядає мама з-за кутка кухні. - Заходьте в залу, зараз все буде! Зараз тато прийти має. А Костя коли буде? - до сестри звертається. 

- Пізніше. - Коротко відповідає сестра роздягаючи сина.

- Я тобі дещо подарувати хочу, пішли покажу. - До хлопця говорю, бо той ніяковіє дуже. А мені якось розвіяти всі ці нав'язливі думки треба.

- Бабуся туди не дозволяє заходити. - Каже Мирон зупиняючись біля моєї кімнати. Ох. Мама! Нічого не змінилося.

- Пішли, це моя кімната, я дозволяю. - Ледь підштовхую хлопця і той побачивши великий пакунок з дитячого магазину вже сам забігає в середину.

- Це мені?! - мало не пищить і то на мене, то на коробку оченята свої переводить.

- Так! Буде чим зайнятись, поки дорослі за столом сидять. - Вирішив, що ті цукерки вже під ялинку підуть. Себе пам'ятаю, коли мусив по декілька годин це застілля терпіти.

- Ого-о-о! Ва-а-у! - Мало не присвистує хлопець, поки коробку дістає. 

А в мене щось всередині щемити починає. Маленька. "В мене немає взагалі ніякого", "Тата пишу". 

Поки отак стою, в прострації повній, сестра підходить. А мене наче навпіл розділило, одна половина - в тому магазині, по іншому слова малечі прокручує, знову і знову, інша, фізична - тут стоїть, оболонка лише, потупившись дивиться як першокласник яро розправляється з подарунком.

- Нічого собі, Мирон! Оце так подарунок! - плескає в долоні. - Діма?! - до мене повертається. - Він же дорогущий! - здивовано і якось налякано каже сестра.

- Дрібниці! - відмахуюся. А сам думаю, що стільки радості у малого від нього, що взагалі не шкода. 

- Оце ти тепер напевно й спати не будеш, поки не складеш, так? - ніжно тріпоче сина по волоссю. Стільки тепла і ніжності у цьому невинному жесті. Раніше якось уваги не звертав на таке, можливо тому, що в Штатах у моїх друзів дітей немає. В двадцять п'ять там про таке навіть і не думають. 

Мирон ігнорує її слова, вже все - пропав хлопець. 

- Можна про нього забути... на дні два точно,  - усміхається сестра і торкається своего рукою мого плеча, дякуючи, і тим самим повертаючи мене в кімнату. - Пішли? Там тато на підході.

- Так. Йдемо.

- А ти, бачу, блондином зробився. 

- Сонце. Все вигорає.

Чую як двері вхідні відчиняються, татів голос. Вже майже з кімнати виходжу, щоб зустріти, але на останок назад дивлюся, на малого, що тормошить запаковані пакети і на мить сестра в поле зору потрапляє. Вона бере відкинуте мною фото з ліжка і буркнувши щось собі під носа назад за скло вставляє. Ступор. Як дихати забуваю.

- Що ти сказала? - виходить тихо і хрипло. Я все чув! Я не сходжу з розуму, вона сказала це! Ковтнути той спазм, що скував горло, неможливо. - Що ти сказала? - повторюю і до неї повертаюся, йду.

- Нічого. А що я сказала? - випучуючи очі каже.

- Що ти сказала? - от прямо зараз, різниці в десять років між нами не існує, я вимагаю! 

Вона очі опускає, потім метатись ними починає. На мене, вниз, а потім на фото. І там застигає.

- Просто одна дівчинка... дуже схожа на... 

- Амелія? Дівчинка, - кривлю я, - Амелія? - вище, аніж планував з голосових зв'язок зривається. 

Вона що, виявляється знала? Ні! Виходить, це ніяка не уява, це правда все! В мене є дитина! Доросла дитина!