2

- Ах ти ж америкашка каліфорнійській. - Обіймаємося з Сашком.

Радий, що океани нашу дружбу не зруйнували. Спілкування менше звичайно, але навіть там з ним першим усім ділився. Як там кажуть: "З першого класу разом", а ми з садочка, уявіть! 

Там, дома, друзі теж є, але тут якось з ними навіть дихається легше. І ці жарти, спогади, підколи...Там, такого немає.

- Це ще хто з нас тут з фастфудів не виходить. - Показно оглядаю добряче набравшого вагу товариша. 

- Це все скоро в м'язи трансформується! - поважно каже погладжуючи трохи випираючий живіт.

- Справжній бос! 

- Круасани самі себе не накрутять!

- Звучить як девіз. 

Гордий і радий за нього. Без батьків, сам піднявся. Два рази починав і от нарешті вигоріло: "Кава і круасан". Що назва, що концепція - вогонь! Взагалі, кав'ярні, в наш час, одна із самих прибуткових ланок в бізнесі. Молодець!

- Поїхали вже, продегустуєш! 

- Ненадовго! - попереджую, бо на мене ще сімейна вечеря чекає.

- Та ясно! Ти ще б тридцять першого приїхав!

Не знаю скільки часу нам треба, щоб вдосталь поспілкуватись, але час летить як скажений. Тепер мені вже надзвонює мама. Прошу Сашка підкинути додому і домовившись з ним вже зустрітись на сам Новий рік, прощаємось. 

З його слів завтра буде не вечірка, а розрив. Вони винайняли цілий будинок, з банею і басейном. Взяли в оренду аудіосистему. Скинулися всі. Дівчата страви готувати будуть, прикрашати.

Так цікаво інших побачити. Наживо.

Нас в компанії було восьмеро. Майже всі вже пари мають, моя що правда, не зовсім пара, психанула і в Коннектикут до своїх поїхала.

Точно, у Макса взагалі малому нещодавно рік було, досі в це повірити складно, що він татко. Фотку в нашу групу загальну скинув. Там дівчата всі сльозами умилися. Але той сказав, щоб їх з Анькою не чекали на святі, не знають чи малого буде на кого лишити. От тобі і двадцять п'ять - знову у батьків відпрошуйся.

В наші лабіринти краще не заїжджати, тому друг висаджує біля першого під'їзду і я, діставши речі з багажника, йду. 

Мокрий сніг на голову сиплеться, на вії падає. Ноги хлюпають по сантиметровому білому прошарку, який напевно що до ранку розтане, бо морозу не відчувається зовсім.

Приємно так. Гарно. Тепло. Навкруги  знайоме все, рідне. Що не крок - то фрагмент з минулого. Не поспішаю, насолоджуюся. Тоді ж, коли від'їжджав - блювати хотілося. А зараз - посмішка з лиця не сходить. 

Тут - на дереві будинок з хлопцями майстрували. Там - по гаражах лазили. Як зараз пам'ятаю, додому прибігаю, з ноги кровяка ллється, а зі стопи цвях стирчить. Мало в голос не сміюся, від того маминого виразу обличчя. Думав вона свідомість втратить,  а вона немов кожен день мене з таким презентом бачить. Сіла, обробила, вийняла, пластир наклеїла, вільний.

Третій під'їзд минаю, тут дитячий майданчик, новий поруч зробили, гарніший і більш сучасний, аніж той на якому ми мало не до ночі сиділи. Гірка наша теж залишилися. В стороні. Облізла вже, іржава. Але дивлюся на неї і в середині ніби хто масло розтопив. Там Інесску вперше поцілував.

Чудна така. Й справді ще гарнішою стала, хоч і схудла.

Шкода, що тоді все так обернулося, але якщо і вона не тут - значить все на краще було. Вона в Києві навчатись хотіла, напевно теж щаслива що вирватись змогла.

Амелія. Поки сходами на п'ятий поверх підіймаюся маленьку руду ляльку згадую, вона точно на одну з тих фігурок в магазині схожа. Та ще й так розбиралася у хлопчачих іграшках. Точно що вундеркінг.

 Ім'я таке... дивне. Напевно якісь іноземці. 

- Привіт. - відчиняю двері і відразу маму у фокус беру. Квітне. Жінка швидко підходить, я обіймаю, рідний запах вдихаю. Її пироги на весь коридор розпашілися.

- Ану стій! - погрожує і стає навпочіпки. Бере моє лице в руки, заглядає в нього. - Дай роздивлюся! - суворо, в своїй учительській манері каже змахуючи сніг з волосся. - Очі червоні, а так красунчик! - посміхається мило і нарешті відпускає і мало не біжить назад, бо там, на кухні, щось вже шкварчить. - Сподіваюся, за шість років не забув де ванна кімната знаходиться? - як завжди з докором з кухні лунає під акомпанемент потріскування.

- Ні! - Прямо таки скучив за цією інтонацією і поглядами, через телефон не так все сприймається.

Минаю ванну і йду у свою кімнату. Така ностальгія накочує, мама геть нічого не чіпала тут.

Проходжу, сумку кладу, пакети з подарунками. Ліжко, стелаж з вбудованим столом і татова гітара у кутку на стільці. Тоді ці кілька квадратних метрів мені здавалися повноцінними хоромами, зараз же - немов носом в стіни упираюся, так тісно тут. 

До серванта з нагородами і грамотами підходжу, мамина гордість, ще б пак вона їх прибрала. Фотографії мої скрізь наклеєні, натикані. Вдивляюся. Згадую. На цій - голий і лисий на пелюшці лежу, мені всього декілька місяців, на цій - я зайцем в садку був, з пакетом цукерок у вигляді моркви, а на цій - на Новий рік я Дідом морозом був. Що правда на мені лише борода і червоний комбінезон з білим ремінем, і чомусь мені він дуже схожий на дівчачий. Чітка, вже кольорова. Волосся тоді ще руде таке було та кучеряве. В руки фотографію беру. Вдивляюся, піт по спині текти починає і одночасно з тим, на годину назад повертаюся, в той магазин іграшок. Вона ж викапаний я, прострілює мене током.