1

- Мам, що ти казала він там любить? 

- Лего Майнкрафт або Лего Сіті. - По складах виводить жінка в слухавку. - Тільки пожежну частину не бери, вона за мною.

- Добре. - Прощаюся і до різнобарвного стенда наближаюся.

Скільки-скільки вони коштують? Я мало мову не втрачаю. Можливо племінник обійдеться набором шоколадок, який я схопив в останню мить по дорозі в аеропорт?! Вони що, з золота зроблені?! Все не можу заспокоїтись.

А тут їх, цих наборів, мало не мільйон. 

Чим більше ходжу, обираю, тим більше розумію, що не один я такий, м'яко кажучи, здивований цим прайсам за маленькі шматки пластмаси. Люди крутяться, мнуться, а все ж пусті звідси не виходять. Воно й не дивно - на носі Новий рік. Кожен хоче зробити диво для свого чада, навіть якщо воно коштує непристойних грошей. 

Мама казала, що Мирон, мій племінник, цілі міста з них будує, і на всі свята все одно тільки їх просить, все йому мало. Ці сучасні діти, це суцільне: "Я хочу це! І ти мусиш мені це дати! Зараз же! "

Струшую з себе цей скептицизм і все ж таки зупиняюся на одному наборі. Це наше перше з ним знайомство, сподіваюся цей потяг, за три штуки, буде гідним відкупом за всі ті роки, що ми не спілкувалися.

- Цей не управляється з телефона, - дзвінко лунає чийсь голосок знизу, коли я вже потягнувся за величезною коробкою. - Ось цей бери, він новий, і звуки видає і різні швидкості має. - Не дивлячись на мене продовжує тараторити маленький гном і показує на залізничну дорогу в два рази дорощу від тієї, що я вже зібрався купувати.

- Дякую, та я думаю він і такому радий буде. - Наполягаю на своєму, хоча не без посмішки. Та цмокає і присівши ближче, до того самого набору, різко на мене свої очі підіймає. Блакитні. Майже прозорі. 

- От побачиш, він скаже тобі що хотів цей! - тиче пальчиком у коробку і склонивши голову набік починає вивчати надписи на ній. - Тут навіть деталей більше, на сто п'ятдесят три штуки, і вагони не два, а цілих три! 

- В тебе напевно є обидва, раз ти так розбираєшся, а в того, кому я збираюся це дарувати - немає ще жодного! - Нехай це і дивно звучить, але чому це мале дівчисько буде вказувати що мені робити. Хтось явно зростав без належного виховання. Не те що в мене цих грошей немає, я просто не розумію, як такі кошти можна на звичайні іграшки витрачати, це ж дурня!

- Ні, в мене немає взагалі ніякого, я відео бачила. - Тихіше говорить дівчинка обводячи пальчиком намальований потяг.

От вам колись було соромно? Так щоб дуже? Помножте на сто. Це те, що я зараз відчуваю.

- Напевно, він тебе буде скоро чекати під ялинкою. - Пом'якшуюся я з надією в голосі.

- Навряд чи. Мама казала, що Дід Мороз, смішна вона, гадає я не знаю, - посміюється, - Що його не існує. Що він подарує мені книгу з новорічними казками. 

- Я чув що діти там листа якогось пишуть, може і тобі варто? 

- Так я тата пишу, - скидує на мене свої оченята і підіймається так різко, що її руде волосся пружинками підплигує. - Вже два рази писала! 

- Кажуть третій самий дієвий.

- То може тоді вже точно набір попросити? - видихаючи і почісуючи чоло під шапкою каже дівчинка.

- Може.

- Амелія?! - доноситься лютий гаркіт спочатку десь через ряд від нас, а потім ще раз, вже ближче.

- Упс. - Винувато кривить личко і підтискає губки маленька. 

- Амелія! Боже! Я ж просила тебе зачекати мене. - Підбігає до неї дівчина і присівши навколішки починає її роздягати. - Мокра вже?! Я тебе на двох поверхах шукала. Ти чула, тебе просили підійти до входу, по динаміках зверху?!

- Вибач. Тут цей потяг, пам'ятаєш я тобі на ютюбі показувала. - Пальчиком веде по коробці. А я як вкопаний поруч стою. Вони на мене уваги не звертають і ця сцена... ну немов з якогось кіно вирізана, і цікаві вони такі. Але тут погляд старшої з коробки на мене переміщається. Вона підіймається, і по мірі того по мені поглядом своїм маже. А я вже з району живота з посмішкою стою. Лице її мені знайоме.

- Привіт, Інесс. - Не приховуючи подиву та радості кажу, коробку під пахву переміщаючи. 

Обійняти, поцілувати, руку пожати? Все так швидко і несподівано, що я гублюся на декілька секунд, а потім, побачивши замість очей просто два бездонні квадрати, обираю просто й далі посміхатися. 

- Діма. - Каже приречено, здивовано і якось понуро. Ну так, багато часу минуло, але нам що тепер незнайомців вдавати?!

- Амелія значить? - До маленької звертаюсь. - Я тільки зараз зрозумів, ти як це порахувала? Сама? 

- Ага. Мама каже, що я вундеркінг. - Підіймаючи підборіддя до верху і взявши Інессу за руку крутитись починає.

- Вундеркінд. - Виправляю я не стримуючи посмішку. Така кумедна мала.

- Підробляєш? - у колишньої подруги питаю, на малу киваючи.

- Так. - Нарешті оживши відповідає. - А ти як тут... взагалі? Ти ж...

- За снігом скучив. Та й документи нарешті отримав от і приїхав... на канікули. - А ти як? Тут залишилась?

- Ні. Теж на канікули при... 

- Вибач, - дістаю телефон, там вже Сашко на всю наярює. Кладу коробку між ніг і відповідаю.

- Медок, рідний! - кричить так, що я не встигаю звук зменшити, - Я вже приїхав! На аварійці стою, давай кулею.

- Дві хвилини! - відрізаю я і знову на дівчину дивлюся. Та щось шепче малечі ледве склонившись, заспокоює.

- Добре, - одночасно починаємо. Ніяковість між нами досягла свого апогею. - Мені бігти треба, - виправдовуюся я чіпляючи подарунок. 

- Нам теж вже час. - підтримує Інесса, і я вже не відчуваю себе таким козлом, бо мені й справді треба йти.

- Був радий тебе бачити! Ти... - оглядаю дівчину, те ж блискуче русяве волосся,  лисячі очі, маленький носик і не пропорційно пухла нижня губа. Зараз вона не так виділяється, але від цього гірше не стало, навпаки, - Виглядаєш чудово!

- Дякую. Ти теж. - Швидко відповідає вона, - Гарних свят! - дарує секундну посмішку і поспішає в сторону сходів.