9.

А у Назара мене чекала справжня казка!
Та до тієї казки ще треба було дістатися! Хлопець навмисно спочатку повіз мене до центру, аби поринути у святкову атмосферу, надихнутися народними гуляннями. Знов скористався наліпкою на склі, аби зайняти найкраще місце для паркування і потягнув мене до головної ялинки міста, яка переливалася усіма барвами, а в сутінках обіцяла перетворитися на справжнє чудо. Після ялинки Назар потягнув мене на ярмарок, де напоїв гарячим глінтвейном та купив яскраво розмальованого пряника. Я почувалася маленькою дівчинкою, яка нарешті дочекалася здійснення своїх мрій! Навколо нас вирував натовп, то тут то там чулися вигуки, лунали тости, але мені здавалося, що це лише гамірливий фон, а насправді ми лише удвох у цілому світі...

Коли ми, вдосталь нагулявшись парком, повернулися до авто, на нас там чекала розлючена жіночка. Щойно Назар вимкнув сигналізацію, як вона накинулася на нього з претензіями:
- Яке ви маєте право тут паркувати автомобіль?
Назар мовчки вказав на жовту наліпку.
- Ага, як же! Та таку наліпку в будь-якому магазині купити можна.
Хлопець, не звертав на неї жодної уваги. Натомість я обурено засопіла і хотіла вже популярно пояснити дамочці, куди їй іти, як Назар раптом взяв мене за руку і тихо мовив:
- Облиш. Не псуй собі настрій.
Ну, як знаєш! Ти хлопець - тобі й вирішувати.
Назар допоміг мені всістися, закрив дверцята - все це робив звісно ж однією рукою, далі, кульгаючи, обійшов автівку. Скандалістка в упор не помічала, продовжуючи насідати:
- Понакуповують собі крутих автівок, а тоді вважають, що правил для них не існує! І не соромно ж! У мене синочок глухий, ми б могли зайняти це місце, а тепер довелося йти аж хтозна-звідки! Ось я поліцію викличу! Нехай оштрафує! Та що ж ти мовчиш?!
- Я не маю чого вам сказати, - спокійно відповів Назар.
А далі я вже не змогла стримати сміху. Хлопець неспішно розстебнув блискавку на куртці, зняв її та поклав на заднє сидіння, потягнувся, розім'яв м'язи. Ампутованої руки не побачив хіба що незрячий. Але Назарові цього видалося замало: він неквапливо опустився на сидіння, незграбно, так, що штанина задралася, демонструючи протез, схопив праву ногу і поставив її у салон. Вираз обличчя борчині за справедливість треба було бачити, словами описати це неможливо. Як і не сміятися. Назар же незворушно зачинив свої дверцята, опустив вікно і поцікавився:
- Якщо це все, що ви хотіли, тоді дозвольте виїхати за стоянки, аби ви змогли зайняти це місце.
Жінка відступила, Назар обережно вирулив на дорогу і став у довгій пробці.
Я все ще під враженням від нападок жінки поцікавилася:
- Як можна бути такою ненависною?
- Все просто. Вона вважає, що всі їй винні, раз у неї дитина не чує. А ще - що людина з інвалідністю апріорі не може бути успішною. Чула, як вона напирала на круту автівку? Хоча вона й одна з найдешевших з коробкою-автомат. Та не будемо про неї. Як ти? Стомилася?
- Все добре. Нога тільки трошки розболілася.
- Я помітив, що ти почала дужче кульгати. Вибач, що змусив тебе так багато ходити.
- Не вибачайся! Наша прогулянка того вартувала!
- Тішить, що тобі сподобалося! Сподіваюся, й далі не буде нарікань. Їдьмо. Заскочимо ще в одне місце і додому.

І ось вона - КАЗКА! Починалася від самих воріт!
Коли ми під'їхали до будинку Назара, вже встигло добряче стемніти. Хлопець зупинив машину на обочині та повів мене до двору. А там...
Стежка, альтанка, кілька невисоких ялинок у дворі, інші дерева, гойдалка, дах будинку, вхідні двері та вікна - все було прикрашене мерехтливими вогниками, звідкілясь лунав тихий передзвін дзвоників. А коли я ступила кілька кроків вперед, то побачила під найвищою ялинкою двох оленів з ліхтариків. Матінко!
Знову Назар став причиною того, що у мене відібрало мову. Я повернулася до нього, не в змозі вимовити й слова від захоплення. Хлопець лагідно усміхнувся:
- Подобається?
- Авжеж! Ти сам все це зробив? Як тобі вдалося?
- Не сам. Замордував вчора Тараса.
- А фантомні болі?
- Вибач, але я тобі збрехав. Боявся, що або сам пробовкнуся, або ти почуєш гучні вигуки Тараса, якого треба було контролювати від початку і до кінця.
- Ти сказав йому про мене?
- Ні, сказав лише, що приведу дівчину. Ти не хочеш, щоб про нас дізналися?
- Зовсім ні. Я не збираюся приховувати тебе від своїх друзів.
- І я тебе теж, - усмішка знову торкнулася його вуст. Назар схилився, поцілував мого носа і стурбовано розпорядився: - Ану марш до хати. Ти ж замерзла вся!
- Але я ще не встигла намилуватися...
- В домі теж є на що подивитися! - хлопець був невблаганний. Заштовхав мене до вітальні, поцупив ще одного поцілунка, попередив, що поставить машину в гараж і скоро приєднається до мене. І зник.
А я милувалася тепер вже інтер'єром, який зовсім не вступав, а може й перевершував оздоблення двору. У центрі вітальні височіла розкішна ялинка, прикрашена вогнями та вінтажними іграшками. Під розлогим гіллям були накидані подарункові коробки, загорнуті у блискучий папір. Зі стелі на тоненькій волосіні звисало безліч крихітних сніжинок, які злітали від найменшого подиху повітря, створюючи враження хуртовини. А зліва у справжньому каміні палахкотів вогонь! Поруч з каміном розташовувався диван, коло якого був сервірований витонченим посудом невеликий стіл.
Господи, Назар і справді постарався, аби створити всю цю неймовірну красу!
Допоки я захоплено роздивлялася дивовижне оздоблення, з глибини будинку вийшов Назар - певно гараж мав з'єднання з будинком. Хлопець ще більше накульгував на праву ногу.
- Назаре, тобі боляче? Може б ти зняв протез?
Хлопець здивовано підняв брови:
- Впевнена, що не злякаєшся?
- Звісно, впевнена!
- Тоді допоможи розставити страви, а опісля я так і зроблю.
Цей неймовірний винахідник примудрився ще й вечерю замовити! Саме за нею ми й заїжджали дорогою додому.
Стіл вже був накритий, хлопець зник у своїй спальні, а я знервовано жмакала серветку. Хоч я і запевняла Назара, що не злякаюся, та все ж чомусь тривожилася.
Хазяїна дому довго не було, але я розуміла, що однією рукою не так вже і просто впоратися з одягом та протезом. Зрештою, він з'явився-таки у дверях. Кинув знервований погляд у мій бік і зробив крок вперед, виступаючи на світло. Я, не приховуючись, роздивлялася Назара. Він змінив штани, бо в цих штанина була підшита якраз по довжині кукси. Права милиця й справді кріпилася до плеча з допомогою чорної стрічки липучки. А ще я помітила, що справа з-під поясу стирчить незаправлена сорочка. Піднялася, зробила крок і сховала кінчик тканини в належне місце.
- Ти неперевершений, - і потяглася за поцілунком.