7.

Отямлююся, лише коли Назар вправно зарулює у двір моєї багатоповерхівки.
- Звідки ти знаєш, де я живу? - здивовано вигукую.
- Тарас же привозив тебе сюди! Я був не настільки п'яним, аби забути.
- Але ж ти спав!
- Або вдавав, - широка усмішка розтягує його губи. - Розумів, що наговорив багато зайвого, а тому було просто соромно дивитися тобі у вічі. А ще не хотів бачити відразу у твоїх очах, ту саму, що з'явилася, щойно ти побачила мене без протеза, - в його тоні з'являється гіркота. Але хлопець одразу ж спохоплюється: - Ні, я зовсім не ображаюся, складно одразу прийняти...
Дослуховувати його маячню не стала. Мовчки затулила йому рота долонею, а сама розтлумачила:
- Для протоколу: я навіть не помітила спочатку відсутньої руки. Відразу викликав твій стан сп'яніння - ти ж ледве на ногах тримався! А твої ампутовані кінцівки зродили в душі співчуття, можливо жалість, але аж ніяк не відразу.
- Дякую, - просто відповів Назар і потягнувся за поцілунком.
А коли відсторонився, то хитро усміхнувся і запитав:
- Даси мені свій номер телефону? Я-то, звісно, можу і в Тараса взяти...
Я повернула йому не менш хитру усмішку, витягла його телефон з тримача на панелі й сама записала свій номер, назвавши себе "Світлячок". Назар побачив, ніжно усміхнувся і клацнув мене по носу.
- Чеши додому, Світлячок! А то щось ти дуже тьмяно світишся. Необхідна підзарядка.
Хлопець допоміг мені вибратися з авто, подав милиці та попрямував слідом. А я звернула увагу, що він почав кульгати. Чому?
- Бо натер куксу, - дав відповідь на моє запитання. - Треба дати їй відпочинок. Не переймайся, тебе до дверей довести мені під силу.
- Тоді заходь на каву, заодно і відпочинеш.
- Ні, кава буде наступного разу.
- Але чому? Батьків ще немає вдома.
- Радий чути, бо знайомитися ще зарано, як на мене. Але відмовляюся не тому.
- Тоді не розумію...
- Для того, щоб нога відпочила, необхідно зняти протез і просто полежати. Цього у тебе я робити ще не готовий.
- О, ясно, - протягнула я, зупиняючись коло власних дверей. - Ну що ж, дякую за допомогу. До речі, скільки я винна тобі за медикаменти та милиці?
- Ти серйозно вважаєш, що я візьму в тебе гроші? - недовірливо перепитав хлопець.
- Чому ні? Ти ж не зобов'язаний...
- Ану негайно замовкни! І щоб я більше такого не чув, зрозуміло?
Замість відповіді я потягнулася за поцілунком, який мені з радістю подарували. Ми так захопилися, що навіть і не почули шуму на сходах. Лише голосний зойк привів нас до тями.
- Ти ж поглянь, батьку! Невже справдилися мої сподівання і наша доня привела кавалера?!
- Мамо? Тату? Чому ви так рано? - здивування змішалося з переляком.
- Рано? Та вже одинадцята ночі! - вигукнула мама.
Я винувато подивилася на Назара. Вигляд у нього зараз був ще той. Очевидно, що він не був готовий до зустрічі з моїми батьками. Хлопець увесь зсутулився, намагаючись видаватися меншим, знов насупився, як і в день нашого знайомства, а ще сховав праву руку собі за спину. Думає, що батьки не дозволять мені з ним зустрічатися через його інвалідність? Нісенітниці! Треба обов'язково його запевнити в цьому!
Думки мої перервала репліка татка:
- Кавалери - це добре, але мене більше цікавить, чому моя донька спирається на милиці й має замотану ногу?
Довелося пояснювати...
- Тож Назар мене врятував та ще й до лікарні звозив. Щойно приїхали. Я й не думала, що вже так пізно! - завершила я свою розповідь.
Тут і мама спохопилася:
- Та чому ж ми досі у під'їзді стоїмо? Ходімо до хати, Назаре, я просто зобов'язана напоїти вас чаєм! Ви ж певно змерзли? Де ваша куртка?
Я поглянула на хлопця, побачила, як він кривиться, переминаючись з ноги на ногу, і стала на його захист:
- Ні, мамусю, сьогодні не буде ніякого чаювання. Але наступного разу Назар обов'язково зайде. Зайде ж? - перепитала я у нього.
- Зайде, - приречено буркнув хлопець.
А потім майже втік, так швидко рушив сходами вниз. Навіть не попрощався.
Тато допоміг мені зайти в хату, роззутися та роздягнутися, а мама все ще задумливо дивилася Назарові вслід. Таткові довелося аж гримнути на неї, аби вона зайшла всередину і не напускала холодного повітря.
- А скажи-но мені, доню, мені здалося, чи у твого Назара і справді немає правої руки? - поцікавилася мама, все ще кидаючи незрозумілі погляди в бік зачинених дверей.
Приховувати щось я не бачила сенсу, а тому сказала чисту правду:
- Не лише руки, а й ноги теж. У нього протез. Втрапив у автомобільну аварію.
- То он чому він кульгав, - зауважив татко.
А мама вже поринула у плани:
- Отож, коли він наступного разу прийде, не буду готувати ніяких кулінарних зисків. Лише те, що не потребує ножа. Ех, а в мене ж такі смачні відбивні виходять!
- Можна зробити їх маленькими, на один укус. Або ж я сама поріжу йому. Та тільки мова йшла про чаювання.
- Чаювання - це тоді, коли ось так, несподівано. А коли запрошуєш заздалегідь...
Тут мама пустилася берега, і я дуже скоро просто перестала її слухати. В голові роїлися думки, хотілося написати Назарові слова вибачення, запевнити, що все добре, але я не додумалася попросити його номер. Тепер доведеться чекати, коли він сам зателефонує або напише щось.
Чекання розтягувалося. Невже він так далеко живе? А чи не трапилося з ним нічого в дорозі? Зателефонувати Тарасові? Ні, ще кілька хвилин почекаю. Не дочекалася, заснула прямо так, в обіймах з телефоном - далося взнаки шалене виснаження від травми та перебування у лікарні.

Прокинулася вже аж наступного ранку. Одразу ж кинулася до телефону, та не одразу змогла знайти його у складках ковдри. А там на мене вже чекало таке довгоочікуване повідомлення з невідомого номера:
"Доброго ранку, Світлячку! Це Назар. Вибач, що так боягузливо вчора втік. Та ще й мовчав увесь вечір. Одразу ж писати не став, бо здогадувався, що ти мала розмову з батьками. А коли приїхав додому, то сподівався що ти вже спиш, не хотів будити. Радий, що ти в мене є. Зателефонуй, щойно прокинешся. Хочу почути твій голос".
Ой, як мило! Вуста самі по собі розтяглися у задоволену усмішку, а пальці натисли на піктограму виклику.
- Привіт! - пролунало хрипке з того кінця. - Світлячок підзарядився?
- Так. І тобі доброго ранку!
- Як твоя нога?
- Трохи болить. Але думаю, то минеться. Ступати на неї ще не пробувала.
- Не поспішай, дай загоїтися.
- Добре. А ти як? Як твоя нога?
- Відпочила за ніч. Зараз все гаразд. Та і я сьогодні нікуди не збирався, тому й протез надягати не буду.
- Не збирався? - підколола я його. - А до нас?
- Сьогодні? Впевнена, що це гарна ідея?
- Чому ні?
- Ти знаєш чому! Батькам розповіла?
- Мама сама тебе спалила. Тепер думає, що б таке приготувати, аби не довелося користуватися ножем. Стосовно сьогодні - я пожартувала, але, будь певен, вона не відчепиться.
- Я так розумію, вони не заперечують?
- Аніскільки.
- Ти точно мені ввижаєшся!