5.

Слова Назара підтвердилися, коли він допоміг мені підвестися і я поставила ступню на розстелену халяву.
- Доведеться стрибати на одній нозі. Обхопи мене за плечі, - керував Назар.
Я скептично поглянула на нього знизу вгору, ду-уже високо вгору.
Тінь усмішки на мить торкнулася його стиснутих вуст.
- Добре, тоді за талію. Я притримуватиму тебе, але й ти тримайся міцно. Дострибаємо, моє авто стоїть зовсім недалеко.
- Авто? Ти водиш? - недовірливо перепитала я.
І отримала у відповідь єхидне:
- Ні, мене возить власний водій. Звісно, що я можу керувати автомобілем!
Я була ошелешеною його відповіддю, певно це відбилося і на моєму обличчі.
- І не дивися на мене так! Хапайся і ходімо. Я вже змерз.
Але, у супротивність до своїх слів, розстебнув куртку і пригорнув мене до гарячого тіла, ще й теплою полою вкрив. Невже він може бути турботливим?
- Пробуємо йти? - запитав мене мій рятівник.
- Ой, чекай, я пакети забула!
Дотяглася до покупок, запхнула туди непотрібного зараз чобота, схопила і повернулася до хлопця:
- Все, я готова!
Він скептично поглянув на мене і похитав головою:
- Давай їх сюди.
- Кого?
- Пакети свої.
І бачачи подив на моєму обличчі, пояснив:
- На куксу мені повісь.
- А тобі не важко буде?
- Ні, чіпляй уже! Чи ти боїшся торкатися? Тоді тримайся за мене міцніше, я сам повішу.
- Ні, я не боюся, - перш ніж подумала, випалила я. І на підтвердження своїх слів торкнулася до гладенької шкіри, яка затягувала місце ампутації. Рукав на цій руці був закочений до ліктя, виставляючи сантиметрів п'ятнадцять збереженого передпліччя. Назар пильно слідкував за виразом мого обличчя, проте я цього не помічала, захоплена дослідженням його руки, яка до того ховалася під курткою, а тому була теплою, на відміну від лівої, цілої долоні.
- Лано, - раптом хрипко мовив чоловік, відкашлявся і ще раз повторив: - Лано, ходімо. Не будемо тебе ще більше заморожувати.
Розповідь про те, як ми дісталися автівки, я опущу. Скажу лишень, що було це вкрай "весело". Тож коли я вмостилася на сидінні, з радістю перевела дух. Назар скинув куртку і вмостився на водійському місці, завів автомобіль, лівою рукою виставив необхідну передачу і натис на газ. Машина плавно рушила дорогою, а я здогадалася:
- Коробка автомат?
Чоловік, не зводячи очей з дороги, мовчки кивнув. Проте кілька митей потому розщедрився на пояснення:
- Взагалі-то, я полюбляю механіку. Ну, раніше полюбляв. Але тепер, - він смикнув ампутованою рукою, так, ніби хотів змахнути відсутньою долонею, - тепер не маю вибору. Принаймні так я можу сам керувати, тому просто змирився.
- Чому ти не носиш протез? - раптом випалила я. І тут же злякалася його чергового спалаху. Проте вирішила не відступати: - Пам'ятається, коли ми познайомилися, ти був з ним. Я навіть і уявити не могла, що в тебе відсутня рука.
Назар здивував, бо, все ще слідкуючи за дорогою, спокійним тоном відповів:
- Яка з нього користь? Просто шматок пластику з силіконовою долонею. Більше заважає, аніж допомагає. Та ще й водянки натирає.
- А оті, немов у кіборгів? Що можуть рухати пальцями?
- Ага, і коштують, як пів літака! Дякую, не треба. Я вклався у ногу, так користі більше. А без руки якось пристосувався вже.
Хлопець розговорився, тож я вирішила ловити момент, щоб дізнатися більше про нього. Нащо воно мені? Я й собі в цьому зізнаватися на той момент не хотіла, проте ось таким, приязним, а не злим чи уїдливим, Назар викликав у моїй душі цікавість. Саме як чоловік. І це дуже мене лякало, тому я, аби не замислюватися, закидала його запитаннями:
- Ти казав, що працював військовим лікарем. Був на Донбасі?
- А ти як думаєш? - хмикнув він.
- Це там тебе так?
- А що, Тарас не просвітив? - іронічно поцікавився Назар.
- Я не цікавилася, - знизала плечима. - Негарно розпитувати про людину за її спиною.
- Он як! Ні, Донбас подарував мені лише шрам на обличчі, зачепило осколками. А рука з ногою - це вже після контракту, вдома... Здуру!
Спитати? Чи я перейду межу і він знову почне сердитися?
- Цікаво, як саме? - прочитав мої думки чоловік. І продовжив: - З п'яним другом за кермом потрапили в аварію. Йому - нічого, а мені затисло правий бік, ні руки, ні ноги врятувати не вдалося.
- І після цього ти ще можеш пити?! - вирвалося у мене.
- Можу?! Та іноді фантомні болі стають такими нестерпними, що тільки алкоголь і виручає! - тон його був емоційним, але не сердитим. - Але за кермо напідпитку я не сідав ніколи!
- Добре, - видихнула я. - І часто у тебе ці болі?
- Трапляється, - крізь стиснуті зуби процідив Назар, даючи зрозуміти, що ліміт його відвертості вичерпаний.
Ну і добре. Мені й так вдалося дізнатися багато чого з того, про що я навіть і не мріяла. Якщо одна тема закрита, то звернімося до іншої:
- Ти стверджував, що у мене порвані зв'язки...
- Не стверджував, а припускав.
- Але якщо твоє припущення справдиться, що на мене чекає?
- Раніше накладали гіпс, проте останні кілька років практикують еластичний бинт. Іноді, у вкрай тяжких випадках, необхідна операція, проте не думаю, що тебе це стосуватиметься. Скоріше за все забинтують і відправлять додому.
- Я зможу наступати на ногу?
- Найближчі кілька днів - точно ні. Біль буде страшенний, але потім зможеш. До речі, зараз дуже боляче? Таблетку дати?
- А в тебе є?
- Чого-чого, а знеболювального вдосталь. То як?
Я прислухалася до своїх відчуттів: ні, боліло не надто сильно, аби не можна було терпіти. Саме це я й відповіла Назарові, додавши:
- Краще на ніч вип'ю, аби заснути.
За розмовами дорога до травмпункту видалася зовсім короткою. Назар під'їхав аж до вхідних дверей, отримав наганяй від охоронця, вказав на спеціальний значок людини з інвалідністю на лобовому склі, якого той не роздивився у тьмяному освітленні, і вже без заборон облишив автівку, допомагаючи мені здолати кілька сходинок перед входом у будівлю. По дорозі ще й жартував:
- Іноді круто мати таку наліпку! Паркуйся собі біля входу і не май проблем!
Я б і рада була погодитися, але зціплені зуби не давали розтулити рота, а всі сили та увага зосередилися на підйомі. Зрештою сходи залишилися позаду, у приймальному відділенні мене тут же всадили в крісло колісне і повезли вглиб довгих коридорів, наказавши Назару чекати.