"Перше" Різдво вже пройшло, до Нового року залишилося кілька днів, коли я поверталася через парк з магазину. Потроху починало сутеніти, на алеях загорялися ліхтарі, у їхньому світлі крихітні сніжинки мерехтіли й видавалися чарівним пилком феї. Я так замилувалася видовищем, що не помітила під тонким шаром свіжого снігу ковзанки. Ноги попливли по припорошеному льоду, я, намагаючись втримати рівновагу і вберегти покупки від удару, незграбно підвернула праву ногу і всілася просто на неї. Щиколоток прострелив нестерпний біль, а з очей покотилися сльози. Невже зламала?!
Сяк-так, долаючи нестерпний біль, витягла ногу з-під себе і спробувала доторкнутися до місця забою. Навіть через високу халяву чобота відчула біль. А ще відчула, як пронизливий холод кусає мої сідниці, одягнені в тоненькі штанці ("Я ж туди й назад! Не встигну змерзнути!"). Огледілася, проте очікувано у вечірньому парку не було відвідувачів. Помітила неподалік лавку, поповзла до неї - все ж таки дерево тепліше, аніж земля, вкрита льодом. Як діставалася, годі й казати, побачила б себе збоку, заїкатися б стала від сміху. Проте доповзла-таки, ще й пакети за собою притягла. Вмостилася на лаві, обережно розташувала травмовану ногу, відхекалася, і так мені стало себе шкода, що гарячі сльози знову покотилися по щоках. Сиділа і кілька хвилин тужила над своєю гіркою долею. І тільки коли мокрі щоки почало приморожувати, схаменулася, втерлася і почала шукати шляхи виходу з ситуації. Батькам телефонувати не варіант: у передсвяткові дні вони рідко поверталися додому раніше опівночі. Подружки? Жанка у спа-салоні до пізньої ночі, вона вже весь мозок мені виїла в очікуванні знаменної дати. Решта подруг живуть на іншому кінці міста. Хлопці? Може Тараса набрати?
Раптом зовсім поряд пролунали кроки. Я з надією поглянула на перехожого, що неквапливо наближався до мене. Його дещо незвична хода - праву ногу він відставляв трохи в сторону - мені видалася знайомою.
Та це ж Назар! Звісно, що він мені навряд чи допоможе, проте може покликати когось. Я з надією втупилася в хлопця, він, відчувши певно мою пильну увагу, підвів голову і поглянув на мене. Секунда, і у погляді майнуло впізнання. От і чудово!
Чи ні? Бо, буркнувши "Привіт", Назар додав ходу, ніби намагався втекти від мене якнайдалі. Хотіла вже гукнути його, попросити про допомогу, та натомість зашипіла від болю: не помічаючи нічого на своєму шляху, він своїм протезом зачепився за мою забиту ногу, що була виставлена вперед, чим і завдав болісних відчуттів. Дихання мені перехопило, тож я могла лише стиха схлипувати, спостерігаючи, як моя надія прямує геть.
Та раптом хлопець зупинився, ніби напоровся на стіну, шумно видихнув, приречено розвернувся і рушив назад. Я аж хлипати перестала, боячись злякати удачу.
Назар наблизився, важко опустився на лаву справа від мене і запитав, не дивлячись у мій бік:
- Чого рюмсаєш сама на морозі? Кавалер не прийшов?
Я аж дар мови втратила на кілька митей. А потім, забуваючи, що він - єдиний мій шанс на порятунок, гадюкою зашипіла:
- Ніякого кавалера немає! Я з магазину йшла!
- І що? Заблукала?
- Послизнулася на льоду і ногу забила! - огризнулася і знову залилася сльозами, уже на звертаючи уваги на хлопця. Хай іде під три чорти!
З глибин розпачу мене вирвало коротке запитання:
- Дозволиш?
- Що? - стрепенулася я.
- Поглянути, кажу, дозволиш?
- Ногу?
- Ні, голову! Здається, ти і її забила!
- Але що ти? ...
- Хоч я і колишній військовий хірург, проте на таких травмах теж розуміюся.
- Військовий хірург? - оторопіло перепитала я.
- Так. Що тебе дивує? Колись у мене теж було дві руки й дві ноги! То ти даси свою ногу?!
Я обережно повернулася, підняла ногу і поставила її між нами. Спіймала очікувальний погляд Назара.
- Що?
- Чобота зняти не хочеш? Боюся, однією рукою мені не впоратися.
Хлопець помахав мені перед носом єдиною лівою рукою, права, я щойно це помітила, ховалася під курткою, пустий рукав був пристебнутий до боку. А я, замість того, щоб зніяковіти, як було завжди, коли він на мене безпідставно гарикав, раптом розлютилася:
- Чому ти постійно на мене кричиш? Яке ти маєш право взагалі підвищувати голос?! Я не давала приводу зі мною так поводитися!
Він, ніби й не чуючи моїх обурених слів, ще раз запитав (тепер вже спокійним тоном, правда):
- То ти даси оглянути свою ногу?
- Забирайся геть!!!
- А сама ж що робитимеш? До лави примерзнеш?
- Та яке тобі до того діло?! Геть!
На підсилення своїх слів я навіть спробувала штовхнути Назара, та це було рівносильно тому, щоб здвинути з місця вантажівку: в принципі можливо, але майже нереально. Натомість знову потривожила місце забиття. Та що ж таке?!
Назар тим часом знизав плечима і зі словами: "Ну, як хочеш, але це буде довше і болісніше", потягнувся здоровою рукою до бігунка на блискавці чобота. Кілька митей я, немов зачарована, спостерігала за потугами хлопця розстебнути замок - блискавка була повернута до його ампутованої руки, тому Назарові довелося геть викрутити ліву руку, щоб зладити із застібкою.
- Чекай, давай я сама! - отямилася я зрештою. Потягла бігунок вниз - звільнений від тугих обіймів халяви щиколоток болісно запульсував. Довелося закусити губу, аби знову не заплакати.
Відвернув увагу м'який голос хлопця:
- Постав ногу мені на стегно, ближче до коліна, так мені буде простіше.
Я слухняно виконала його прохання і вже скоро відчула через тонку шкарпетку дотик його холодних пальців, який приніс нову порцію болю. Проте мене відвертало дивовижне відчуття: п'ятою я торкалася м'якого стегна, а от пальці відчували твердий пластик протезу, бо для зручності мою ногу поставили на обидві свої посередині.
- Як ти забилася?
Пояснила, помітила, як він невдоволено стиснув губи.
- Схоже на порвані зв'язки. Треба в лікарню.
- Яка лікарня? Ти знущаєшся?
- Серйозний, як ніколи! Без рентгена ніяк не обійтися. Хай краще я помилюся!
- Але ж як?
- Я тобі допоможу.
- Ти? Сумніваюся!
Назар знову сердито стиснув вуста:
- Не вважай мене зовсім немічним!
- Я й не вважаю, але останнього разу, коли ми бачилися, ти не дуже впевнено тримався на ногах.
- Та я п'яний був, як чіп! Наявність усіх кінцівок нічогісінько б не змінила!
- А сьогодні тверезий?
- Дихнути? - хмикнув хлопець.
- Вірю. Не треба.
- Я рідко п'ю, тоді просто настрій був геть кепський.
- Ну, добре, спробуймо. Зараз, тільки чобота назад натягну.
У відповідь почула фиркання.
- Що таке?
- Не натягнеш: нога в кісточці розпухла.
- Тож мені доведеться йти босоніж?
- Не доведеться. Ти не зможеш наступити на ногу.
#2003 в Любовні романи
#460 в Короткий любовний роман
несподівана зустріч, новорічна казка, інвалідність головного героя
Відредаговано: 27.12.2021