Зустрілися наступного разу ми з Назаром два тижні потому у зовсім непередбачуваних обставинах. Гуляли з друзями у парку, збиралися вже додому, як раптом у Тараса озвався телефон. Поговоривши хвилину, товариш повернувся до нас:
- Мушу забрати брата з клуба "Каліфорнія", тому прощаюся.
- "Каліфорнія"? - перепитала Жанна. - Ланко, це ж зовсім поряд з твоїм домом? Тарасе, ти ж можеш підкинути її?
- Звісно. Я й не допер одразу. Ходімо!
Так, без моєї згоди, мене запхнули до автівки й відправили на зустріч з тим, кого бачити зовсім не хотілося, досі у пам'яті чітко спливав його сердитий вираз обличчя.
Спробувала викрутитися:
- Тарасе, може ти закинеш мене, а вже потім рушиш по брата?
- Можу, звісно, але клуб якраз по дорозі, та й Назар живе за містом, якраз повз тебе їхати. Не хочу туди-сюди кататися.
- Добре, - змирилася я з поразкою.
Коло клубу Тарас майже силоміць змусив мене піти з собою, і знову я не змогла відмовитися. Дорогою товариш телефонував братові, проте відповіді не отримав, тому тепер вирішив піти всередину на пошуки. На щастя, шукати не довелося: Назар підпирав собою колону коло входу. Чи то колона підпирала його? Бо коли він побачив Тараса і відштовхнувся від неї, стало очевидно, що хлопець добряче напився і ледве тримається на ногах. На превеликий жаль, мене він теж помітив:
- О! І недоторку притягнув! Нащо?
- Назаре, вгамуйся! - спробував урезонити брата Тарас. Без успіху, втім. Хлопець не збирався замовкати:
- Що ж ти раніше тікала, щойно почула про мою присутність, а тепер сама заявилася?
Про що він говорить? Коли це я втікала?
- Чи сьогодні родичів не трапилося?
Родичів? То він занотував мою відсутність і її причину?
Зі страху так і не могла вимовити жодного слова.
- Назаре, де твоя куртка? - намагався відвернути його увагу молодший брат.
Назар невизначено махнув рукою в бік входу до клубу. Точніше, не рукою, а лише частиною її: кисті й більшої частки передпліччя просто не було. Я вражено дивилася на куксу (Кукса - залишок покаліченої або ампутованої руки, ноги, пальців) і не могла відвести погляду. У пам'яті спливав вечір нашого знайомства: права рука в кишені, не вітається з друзями рукостисканням, за столом користується лише лівою, права спокійно лежить на колінах. "Змусив мене натягнути цю хрінь?" То він мав на увазі протез, який увесь вечір йому заважав, саме тому він і смикав час від часу плечем?
Від усвідомлення мої очі розширилися, що хлопець витлумачив зовсім по-іншому.
- Що, не знала? Страшно? - сердито насувався на мене Назар. Тарас вискочив переді мною і вперся братові в груди:
- Заспокойся, телепню! Вона боїться не твоєї руки, а твоєї ідіотської поведінки!
- Тарасе, відійди, - майже рев.
- Вгамуйся!
Проте Назар вже не слухає, намагається відштовхнути брата лівою рукою. А я боюся навіть уявити, що буде, якщо він дістанеться до мене. Але і не втікаю, не можу пропустити жодної миті протистояння. Перемагає Тарас: Назар ковзає по слизькій плитці тротуару і падає навзнак, намагається підвестися, проте йому це не вдається. Молодший зі словами: "От йолоп" опускається перед старшим і, пірнувши під скалічену руку допомагає братові підвестися. Хоче відпустити, проте той шепоче:
- Протез...
Який протез? Він же його не одягнув. Чи десь згубив напідпитку?
Бачу, як Тарас опускає голову, нецензурно лається, слідкую за його поглядом і помічаю, що права нога Назара стала довшою і вигнулася під неймовірним кутом. То ногу теж замінює протез? Господи, як же йому дісталося...
На мене вже не звертають уваги. Одногрупник пропонує варіанти:
- Поправляємо чи знімаємо?
- Знімаємо. Болить вже, - сердитий тон десь зник, зараз в його голосі звучить смертельна втома.
Хлопці сяк-так вирівнюють штучну кінцівку, Тарас намагається підтягнути її вище, певно аби не знялася дорогою. Нарешті все більш менш зафіксовано, хоча при погляді одразу стає зрозуміло, що під правою штаниною ховається протез.
- До автівки дострибаєш? - питає Тарас, знову підтримуючи брата за скалічену руку.
- Куди дінуся?
- Тримайся. Лано, за нами.
Тільки тепер Назар знову переводить на мене погляд, видається, що він вже встиг забути про мою присутність.
- Не втекла? Встигла намилуватися? - хоч слова й злі, проте злості в голосі досі бракує.
А я б і втекла, та в серці вже зародилося співчуття до цього сильного чоловіка, стала зрозумілою причина його злості на весь світ, бажання допомогти змусило залишитися. Але горло знову перехоплює, вимовити хоч слово мені й досі не під силу.
- Мовчиш? Ну мовчи.
- Назаре, що Лана тобі зробила? Чому ти прискіпуєшся до неї?
- Нічого, - знову сердите гарчання. - Тягни вже мене до машини.
Хлопці рушили, Назар майже не спирався на протез - всю свою вагу перенісши на молодшого брата, а я так і залишилася стояти не в змозі зрушити з місця. Лише здалеку спостерігала, як Тарас, всадивши брата на сидіння, зняв з нього протез і обережно вклав на заднє сидіння. А потім підійшов до мене:
- Злякалася?
- Трохи.
- Вибач, мав попередити про його ампутацію.
- Та не того я злякалася. Крику його. Чому він на мене визвірився? Що з ним не так?
- Самому цікаво. Але ти не бійся, напад злості вже минувся, зараз він цілком мирний. Та й взагалі такі спалахи йому зовсім не притаманні. Не розумію, що на нього найшло.
- Добре.
- Я миттю, лише куртку його заберу з клубу.
- Я тут почекаю.
- Гаразд.
Та не встиг Тарас зникнути у дверях клубу, як від автівки пролунало:
- Лано, йди сюди.
І знову я ніяковію, знову не можу відповісти. Лише всім своїм виглядом показую, що наближатися не маю наміру.
- Підійди ближче, - наполягає він. - Обіцяю поводитися чемно.
Вірити чи ні? Дилему вирішує Тарас, який виходить з клубу з братовою курткою під пахвою.
- Ходімо, - киває він мені.
А сам підходить до брата і натягує на нього верхній одяг, ліву руку просуває в рукав, на праве ж плече тільки накидає. Коли Тарас відходить, я встигаю побачити, що залишилося від правої ноги - дві третини стегна, далі - пуста штанина, що лежить на сидінні. "Ну й дісталося ж йому!" - знову ловлю себе на думці.
- Тобі протез не заважатиме? - питає Тарас, відкриваючи дверцята вже мені.
- Давай його сюди, - керує Назар. - Не лякай дівчину.
- Все добре. Нехай лежить, - нарешті видавлюю з себе.
Заслуговую на два погляди: здивований від Назара та вдячний від Тараса.
До самого мого дому їдемо в цілковитій тиші, не певна, що роблять хлопці, але я борюся з бажанням роздивитися Назарів протез, чорна гільза (здається, так називається частина, в яку просувають куксу) якого виблискує у світлі ліхтарів. Зрештою бажання перемагає, тож я переводжу несміливий погляд на цікавинку. Дивлюся на штучну ногу так, ніби вона здатна мене вкусити. Або скоріше її хазяїн, від нього можна чекати чого завгодно. Протез зовсім не страшний: чорна гільза звужується до штучного коліна, яке зараз зігнуте, далі вниз спускається тонка трубка, ховається у кросівці. Через темряву у салоні деталі важко роздивитися. Та вже й ніколи: Тарас завертає у двір мого будинку.
Коли я виходжу з автівки, то помічаю, що Назар заснув...
#2322 в Любовні романи
#532 в Короткий любовний роман
несподівана зустріч, новорічна казка, інвалідність головного героя
Відредаговано: 27.12.2021