Розділ 11

— Це через вас тато нас покинув! — сказала Наталка.

І хоч не можна сказати, що я не очікувала чогось подібного з огляду на ситуацію, я все одно розгубилася.

— Ви — його коханка!

— Наталко! — ахнув Андрій. — Хто тобі це сказав? Твоя мати! Яка сама, між іншим…

— Андрію! — я округлила очі.

Добре, що він урвався й замовк. Погано, що мені дуже хотілося, аби не встиг цього зробити й закінчив фразу. Непрофесійно. Дитина не має опинятися між двох вогнів.

— Наталко, дивись… Твої тато й мама вирішили розлучитися в липні, правильно?

Дівчинка, надувшись, мовчала.

Я подумки зраділа, що все це відбувається вдома в Андрія, куди ми замовили всіляких смаколиків із закусочної, а не в якомусь людному громадському місці.

— Наскільки я пам’ятаю, так, — проігнорувавши її мовчання, продовжила я. — Ну а ми з твоїм татом почали зустрічатися лише восени. Як же могло так статися, що вони вирішили розлучитися через мене?

— Ви давно разом спали! У нього в кабінеті, на нічних чергуваннях!

Андрій вилаявся. Наталка стиснулася.

— Це брехня, зрозуміло?! — крикнув він. — Твоя мама — брехлива, невдячна…

— Андрію, постав, будь ласка, чайник, — перебила я його. — Будь ласка…

На щастя, і цього разу він мене послухав. Пішов на кухню. Наталка мовчала, дивлячись на мене вовком. Я зайшла в корпоративний застосунок на телефоні. Там — розклад лікарів, зокрема й мій.

— Наталко, глянь, це мій розклад. З початку року. Бачиш? Жодних нічних чергувань.

Трохи помовчавши, дівчинка все ж подивилася на дисплей смартфона. Я простягнула їй його, показала, як переглядати розклад.

— І в твого тата лише одне чергування на тиждень. Ми навіть не перетиналися в цей день, бачиш?

Наталка мовчала. Я гарячково прокручувала в голові, як далі вести з нею розмову. Те, що вона погоджувалася слухати, було добрим знаком. А от те, як накрутила її Поліна… Напевно, я ніколи не зможу прийняти факт абсолютної відсутності совісті в деяких людей. Совісті, емпатії…

— І ще раз повторю: до осені ми з твоїм татом були просто колегами, просто працювали разом.

— Ви що, хочете сказати, що мама бреше?

— Може, вона якось не так висловилася або сказала щось зопалу, з образи, а може й справді збрехала — я не знаю. Нічого не стану стверджувати, окрім того, що стосується мене й Андрія, — я забрала в неї телефон. — Мама й тато дуже тебе люблять. На жаль, вони вирішили далі жити не разом, будувати майбутнє окремо. Але це не скасовує любові до тебе. Того, що вони обидва будуть поруч. Розумієш?

Повернувся Андрій. Приніс чайник, чашки, якісь солодощі. Руки в нього тремтіли, тож я хутко забрала все це й поставила на журнальний столик у вітальні.

Наталка мовчала. Відсунулася від Андрія далі, склавши руки на грудях. Замкнулася від нього.

— Наталко, пробач, що я кричав.

— Ти завжди кричиш, потім вибачаєшся, а потім знову кричиш! — вигукнула дівчинка. — А от Ігор, він не такий! Він — хороший, ніколи не кричить…

— Ігор, значить, хороший! А хто такий Ігор, Наталко? Мама тобі не пояснювала?

— Мамин друг! Який підтримує її й допомагає пережити розлучення…

— Ах ось воно як, значить?! — проскреготів він, блиснувши очима. — А те, що вона спала з ним, поки я горбатився, щоб вас забезпечувати, вона не розповідала?!

— Андрію!

— Не лізь! — гаркнув він на мене. — Це не твоя справа!

— Гаразд, — я підвелася. — Не моя, то й не моя…

— Ви йдете? — жалібно спитала Наталка.

У мене всередині все стиснулося. Стиснулося й потягнулося лишитися заради неї. Бідна дівчинка. Опинилася між двох вогнів.

— Так, Наталко, так буде краще, — я все ж сказала це, так.

Сказала тремтячим голосом і з надією, що от зараз Андрій попросить мене залишитися. Вибачиться. Але ні. Він мовчав. Він дозволив мені піти.

Я вибігла в сірий, дощовий день. Сльози душили, тож далеко втекти не вдалося. Лише до воріт житлового комплексу. За ними — зупинка. На щастя, порожня й зі скляним навісом. Я впала на холодну металеву лавку й закрила обличчя руками. Дихала, намагаючись не розридатися.

Не на вулиці!

Хочу піти звідси! Хочу додому…

— Наст… Анастасіє Антонівно?

Серйозно? Ні, справді?

Я підвела голову. Просто переді мною — знайомий білий позашляховик. Вікно переднього пасажирського сидіння опущене, й у ньому видніється обличчя Давидова. Таке стурбоване. А потім він глушить двигун, виходить із машини й рушає до мене, як ситий великий лев саваною.

Сьогодні на ньому чорний спортивний костюм, така ж чорна пухова жилетка й кросівки. Після костюмів і пальт бачити Давидова в такому одязі дивно. Але йому, звичайно, личить. Настільки, що хоч бери та випускай його на показ того самого спортивного бренду, у який він увесь вдягнений.

А я…

А я сиджу в розстебнутому пальті й із заплаканими очима на автобусній зупинці. Розгублена й нещасна.

Давай, пожартуй якось з цього приводу…

— Що сталося? — не пожартував.

Навис наді мною, затуливши своєю широченною спиною все навколо, і від цього мені парадоксальним чином стало легше.

— Нічого, — якнайневдоволенішим тоном сказала я. — А що це ви тут робите?

— Їду зі спортзалу. Він он там, за рогом. Наш бос порадив…

А, ну звісно. Зрозуміло. Тепер ясно, як він тут опинився. Їздив підтримувати свою бездоганно накачану форму. І назад треба було їхати саме в цей момент…

А ти везуча, Настю.

— Ясно…

— Давайте я вас додому підвезу?

— Ні. Не треба. Я сама доїду…

— Я наполягаю…

У цей момент заграв телефон. Ну, ясно, хто телефонує. Ще вийде шукати, боронь боже.

— Гаразд… Підвезіть мене до метро, будь ласка, — поспіхом сказала я.

Добре, що телефон без звуку. Погано, що я хочу, аби Андрій вибіг мене шукати й побачив, як я сідаю в машину Давидова.

А далі що, Настю? Що ти робиш? Наступною думкою було відмовитися від пропозиції, але я відкинула її.