Розділ 10

Вийшовши з дому, я зіщулилась й підняла комір пальта вище. Ранок листопаду висів над двором щільним сірим куполом: хмари низько нависли над панельними будинками, й здавалося, що ще трохи — й до них можна буде дотягнутися рукою. Асфальт блищав від нічного дощу, місцями збираючись у калюжі, в яких відбивалися вуличні ліхтарі, ще не вимкнені комунальниками. У такі дні хочеться пити каву й об’їдатися шоколадом під ковдрою з ноутбуком на колінах, а не виходити надвір, щоб потім майже годину трястися в метро дорогою на роботу…

Варто було підняти голову — і я одразу ж забула про все це. Бо побачила у дворі Андрія.

Він стояв, обпершись на капот свого позашляховика, такого ж чорного й блискучого, як мокрий асфальт, і тримав у руках картонну підставку з двома стаканчиками кави, накритими пластиковими кришками, та паперовий пакетик з випічкою.

— Привіт, — широко усміхнувся.

Лише губами, так. Він завжди усміхався тільки так, скільки я його пам’ятаю. Скільки б я віддала за його справжню усмішку…

Я підійшла ближче, поправляючи ремінець сумки на плечі.

— Привіт! Ти що тут робиш?

— Приїхав напоїти тебе кавою з круасаном, як ти любиш.

— Оу… Дякую!

Він плавно відштовхнувся від капота, обійшов машину й відчинив для мене передні пасажирські дверцята, зробив запрошувальний жест. Не вірячи власним очам і вухам, я незграбно вмостилася всередині. У салоні пахло шкірою, його парфумом, кавою й свіжою випічкою. Я мимоволі вдихнула глибше.

Андрій сів на водійське сидіння, дверцята м’яко зачинилися, відрізаючи шум двору, що прокидався. Він передав мені напої та випічку — пальці лише злегка торкнулися моїх, але цього вистачило, щоб серце підскочило до горла.

— Ми що… Поїдемо в клініку? — зірвалося з язика раніше, ніж я встигла його прикусити.

— Поїдемо, Настю, — Андрій сперся на кермо й перевів погляд своїх блакитних очей на мене. — А ввечері поїдемо вечеряти в ресторан. Давно вже цього не робили. Я знаю, ти сьогодні працюєш до шостої, тож їдемо просто з клініки.

Я мовчки дивилася на нього. Просто навіть не знала, що сказати на все це. Андрій повільно зітхнув.

— Настю, учора я довго не міг заснути. Думав. Про тебе, про нас. Про те, яке важливе місце ти займаєш у моєму житті, як ти його змінила. Ну й про те, який з мене паршивий бойфренд, — гірко всміхнувся.

Завів двигун, і машина м’яко рушила з місця, ковзаючи по мокрому асфальту. Виїхав із двору на проїжджу частину. За вікном пропливали сірі будинки, поодинокі перехожі, жовті вогні трамваїв…

Я мовчала. Я не дихала. Я чекала, що буде далі.

— Згадав, як ти казала, що Поліна мною маніпулює. Зрозумів, що я справді ведуся на це, як якийсь лох. І через це страждаєш ти. Через це я можу втратити тебе, а я цього не хочу. Я тебе кохаю. І хочу, щоб усі знали, що ти — моя. Що ми у стосунках. Розумію, тебе турбують плітки на роботі… Ну, якщо хтось щось говоритиме, скажеш мені, я швиденько це владнаю.

Усе навколо пливло перед очима від сліз, що наповнили їх. Невже…

— Не мовчи, Настю…

— Я… Я просто не знаю, що сказати, — прошепотіла я.

— А, і ще… Я завтра забираю Наталку зі школи, і ми їдемо обідати. Перенеси свої сесії, я хочу, щоб ти приєдналася до нас. Хочу сказати їй, що ми зустрічаємося.

— Д-добре…

— Ти не рада? — зустрів мій погляд.

— Я… Андрію, я рада, просто це так неочікувано, що мені потрібно трохи часу все перетравити.

— Розумію, — Андрій стиснув мою руку. — Сподіваюся, тепер я суботу загладив? Ти не ображаєшся?

Він що, усе це робить тільки тому, що вважає, ніби я образилася за суботу?

— Андрію, якщо ти робиш це лише через суботу, то не варто. Гаразд колеги, але йдеться про дитину. Наталка й так травмована вашим розлученням, і якщо ти не впевнений, що хочеш, аби я була в її житті як батькова дівчина, то краще…

— Впевнений, Настю. Я хочу, щоб усі знали, що ти — моя. Зокрема й моя донька. Саме тому я це роблю. І ще, щоб показати тобі, що кохаю тебе, а не просто говорю про це.

— І я тебе кохаю, — мій голос зірвався.

На світлофорі Андрій поцілував мене.

Сьогодні похмуро, дощить. Небо сіре, хмари важкі й тиснуть на плечі. А мені здавалося, що за вікном машини квітне весна й сяє сонце. Коли приїхали, Андрій узяв мене за руку й так завів до клініки. Юля, яка сиділа за стійкою рецепції, мало щелепу не впустила.

— Добрий ранок! — буденно сказав їй Андрій.

Я пробелькотіла те саме.

— Добрий ранок, Андрію Романовичу, Наст… Анастасіє Антонівно, — заторохтіла вона.

Та-ак, у нас у клініці всі на «ви», принаймні, у присутності боса. Не знаю, чому так. Коли ми звернули до коридору, я буквально відчувала спиною погляд Юлі. І як щоки палають — теж відчувала.

— Якщо хтось щось скаже — говори мені, — прошепотів Андрій мені на вухо.

— Угу…

Він провів мене до мого кабінету. Так і тримав — за руку. І, за законом підлості, ми дорогою зустріли, ну просто всіх. Без перебільшення… Всіх! Включно, звісно, з Михайлом Давидовим. У того обличчя стало таким, ніби він раптом захотів комусь із нас скрутити шию.

Злякався, що тепер відповість за свої дурнуваті коментарі щодо моєї роботи? Ні, звісно, я не збиралася скаржитися Андрію, ви що. Але думка про те, що Давидов пожалкує про свою поведінку — просто бальзам на душу. Нехай тепер шукає інший об’єкт для вправ у дотепності.

Андрій поцілував мене в щоку й пішов до себе. Ну й… Ну й усе, настав час братися до роботи. От тільки як, чорт забирай, зосередитися… Після всього, що було вранці?

Я була щаслива. Я була вся, як на голках, у передчутті реакції колег. Якась дурість. Що вони можуть мені зробити?

Коли ти перестанеш перейматися тим, що скажуть люди, Настю?

Чоботар без чобіт.

Коли була перерва між сесіями, я набрала Дану. Подруга взяла слухавку вже після першого дзвінка.

— Настю, я хочу вибачитися. Я жахливо відреагувала. Пробач, будь ласка, — заторохкотіла вона.