Розділ 9 (1)

Так і пролетів день. Від Андрія рівно нуль. Нічого. Ані слова.

Коли випадала вільна хвилинка, я строчила йому гнівні повідомлення. Що він не цінує мене, використовує, і що мені це набридло. Строчила. Стирала. Знову строчила й знову стирала.

Всередині клекотіло. На очі раз по раз наверталися злі, образливі сльози. На роботі ще вдавалося їх стримувати, але коли вийшла з клініки — все, сил уже не лишилося. Я йшла, шморгала носом, раз по раз змахувала з щік солоні краплини, і через це на моїх улюблених білих в’язаних рукавичках залишалися чорні розводи.

Коли зайшла у свій двір, не повірила очам. Біля під’їзду стояла машина Андрія. Я поспіхом провела пальцями під очима. У метро я вже перевірила, чи не розмазалася туш, але все одно — на всяк випадок… Негоже йому бачити, що я плакала.

Помітивши, що я наближаюся, він вийшов з машини. У руках — пишний букет квітів.

— Що ти тут робиш? — я задерла підборіддя.

— Приїхав поговорити, — простягнув мені букет, але я не взяла.

— О, знайшов час нарешті. Я вражена…

— Пробач за суботу. Я вчинив жахливо, розумію. Але й ти зрозумій мене. Це дитина! Моя дитина! За кожну хвилину поруч із якою я мушу випрошувати в колишньої! Принижуватися перед жінкою, яка мене зрадила.

— А мене, Андрію? — перебила я. — Хто зрозуміє мене?

— Я ж вибачився, Настю. Я все компенсую! Давай наступних вихідних…

— Наступних вихідних я зайнята. І зараз мені треба йти, за п’ятнадцять хвилин онлайн-сесія.

— Гаразд… Гаразд, поговоримо пізніше. Візьми букет…

— Ні, — я похитала головою. — Раптом Поліна дізнається, що ти купив мені квіти, і їй це не сподобається?

— Я розумію, що ти образилася через те, що я прийняв її умови. Розумію, справді. Але я не міг інакше. Це донька!

А якщо вона скаже тобі розійтися зі мною, ти теж це зробиш?

Питання рвалося з язика, але я не наважилася вимовити його вголос.

— Вона маніпулює, і я ведуся, розумію. І від цього страждаєш ти, — він хитнув головою. — Пробач… Пробач, будь ласка, Настю! Ти мені так потрібна! Без тебе я просто не знаю, як усе це витримати.

Він став навколішки просто на асфальт.

— Андрію! Що ти робиш? Встань негайно! — я вхопила його за руки, намагаючись підняти.

— Пробач мене. Дай шанс усе виправити!

— Гаразд… Гаразд, добре, — заторохтіла я.

На щастя, він підвівся. На щастя, вже темно, й навряд чи багато хто встиг усе це побачити. Господи, Настю, ти що, справді думаєш про те, що скажуть люди? Тобі не все одно?

Чоботар без чобіт.

— Пізніше поговоримо. Мені справді треба йти.

— Гаразд, — простягнув мені букет.

Я не хотіла його брати. От справді. Але взяла. І дозволила себе поцілувати, коли Андрій нахилився. Поцілунок відчувся холодом на губах. Холодом і порожнечею.

— Коли ти закінчуєш? Я зателефоную…

— О восьмій.

Не хочу з ним говорити.

Я майже втекла. Вдома довго дивилася на букет. Не хотіла. Не хотіла його — і крапка. Викинула у смітник. Стало шкода квітів. Вони ж не винні. І соромно стало. Ти ж психолог, Настю. Невже не розумієш, наскільки важлива для Андрія донька? Що на маніпуляції він повівся тільки через це?

А я?

Де в усьому цьому я? Де в цьому всьому ми?

О пів на дев’яту подзвонив Андрій.

— Мені так тоскно. Сиджу в порожній квартирі сам. А зовсім нещодавно тут донька бігала, сміялася. Я приходив додому, вона зустрічала, белькотіла про те, як минув день і що було в школі. Таке щастя. А потім Поліна — вічно всім незадоволена. Я допитувався, що не так. Вона мовчки, з виглядом величезної послуги, накривала вечерю. І ось, коли сідали, починала… При дитині, чорт забирай! Я не спитав, як у неї справи, прийшов без квітів, не поставив взуття на полицю… І це попри те, що вже тоді спала зі своїм тренером. Якого, до речі, я ж їй і оплачував! Брехлива охамніла мерзота!

Я мовчала. Я слухала.

У котрий уже раз я все це слухала за час, відколи ми разом?

— Настю, може, ти приїдеш? Будь ласка, — раптом попросив він.

Усе всередині звично чкурнуло збиратися. А потім я згадала суботу. І сьогоднішній вечір, коли він просив дати шанс «усе виправити». Що саме він зробив, щоб це сталося?

— Ні, Андрію, не приїду, — я зібрала волю в кулак. — Я дуже втомилася й уже лягаю спати…

— Ну будь ласка… Я замовлю тобі таксі. Разом і поспимо.

— А зранку ти викличеш мені таксі до мене, так?

— Звісно!

Не повезеш, бо немає сенсу їхати до мене, а потім звідти — в клініку. А разом не можна — же ж плітки будуть.

— Або давай я до тебе приїду?

— Ні. Андрію, я ж кажу — дуже втомилася. Хочу спати. Завтра поговоримо, гаразд?

— Добре! Звісно! Я все розумію. Остаточно дістав тебе своїми проблемами. Мало тобі від мене щастя, так?

Сором боляче штрикнув зсередини. Йому зле, Настю, а ти що? По-дитячому образилася через суботу? Хіба кохана людина не підтримує коханого стільки, скільки треба?

— Припини.

А він тебе підтримує, Настю? Цікавиться, як ти? Хоч інколи? Коли це було, згадай?

— Я справді просто втомилася. Дуже.

— Так-так, звичайно. Дякую, що вислухала. Надобраніч. Цілую.

— І я тебе.

Згадай!