Розділ 9

— Дякую, Анастасіє Антонівно! Якби не ви, я б кукухою поїхав. А так мені… Легше. Значно. Я розумію, куди й як рухатися далі, вибудовувати нове життя. Звичайно, мене бісить, що я більше не зможу грати, але це вже… Як там? Фон? Не фігура?
— Вірно, — усміхнулася я, але усмішка вийшла натягнутою.
Мала б радіти, що змогла допомогти клієнтові всього за кілька місяців сесій, але не могла. Бо від його слів перед внутрішнім поглядом виникла інша людина, яка говорила схожі речі й яка, на відміну від футболіста, моїм клієнтом не була.
— Але все це ви зуміли усвідомити самі, а я лише підтримувала вас. І ви — величезний молодець. Один з небагатьох моїх клієнтів, які так швидко перестають потребувати терапії, — скажу по секрету.
— Справді?
— Ага, — так, я трішечки збрехала.
Але це була брехня задля порятунку. Адже мій клієнт — спортсмен. Швидше, вище, сильніше, бути першим. Тож мої слова — просто додаткова мотивація.
Він пообіцяв порадити мене у своїх соцмережах, і ми попрощалися.
Ти змогла допомогти ще одному своєму клієнтові, Настю. Він зробить тобі рекламу, а значить, клієнтів, окрім тих, що в клініці, стане ще більше. Ти — молодець. От тільки радості тобі з цього…
Андрій так і не виходив на зв’язок. Не дзвонив і не писав. Я, звісно, теж. Зате наридалася так, що, хоч і змусила себе ввечері зупинитися, аби зранку не бути схожою на китайця, усе одно виглядала так собі. А почувалася взагалі…
У двері постукали. Вирівнявшись у кріслі та надавши обличчю привітного виразу, я сказала «так». За кілька секунд на порозі кабінету виросла постать Михайла Давидова в розстебнутому пальті й з двома стаканчиками кави на підставці в руках.
— Михайле Костянтиновичу? Невже ви вирішили записатися до мене на консультацію? — не знати звідки взялося бажання підколоти його першою.
— Борони боже, — усміхнувся він.
Зайшов, принісши з собою запах вулиці та свого парфуму. Огидно смачного, чорт забирай.
— Вірите в бога, але не вірите в психологію? Ні, я ні в якому разі не хочу образити почуття віруючого, просто це трохи дивно.
— Я не вірю в бога. І ні в що взагалі, окрім доказової медицини. Радію, що ви в гарному настрої, Анастасіє Антонівно, — посміхнувся він. — А то на планьорці були зовсім понурою. Я подумав, що справа у зламаній кавомашині, адже ви жити не можете без кави, а відійти за нею не можете, бо зранку запис щільний. От я й вирішив, коли пішов по свою, що візьму й для вас.
З цими словами чоловік поставив на мій стіл стаканчик. Я сторопіла. Сторопіла й почервоніла до коренів волосся від сорому. Ай, молодець, Настю. Про тебе подбали, а ти у відповідь…
Але ж я не знала.
— Дуже дякую, — я незграбно обхопила стаканчик обома руками. Він був приємно теплий. Напевно, Давидов попросив зробити його гарячішим у кав’ярні, щоб, поки донесе, став якраз потрібної температури.
Я завжди так робила…
— Не обов’язково бути зі мною милою, Анастасіє Антонівно, через таку дрібницю, як склянка кави, — підморгнув він.
— Це звичайна ввічливість, Михайле Костянтиновичу. Скільки я вам винна? — коли потягнулася до сумки по гаманець, краєм ока помітила, як зло закам’яніло його обличчя.
— Я пригощаю, — крижаним тоном сказав чоловік.
— Дякую, але… Мені незручно.
— Чому ж? — вигнув доглянуту брову.
Вони в нього від природи ідеальні, я ж казала. Видно, що їх ніколи не торкався бровист, та й Давидов — останній, про кого подумаєш, що він до них ходить. Вони самі по собі такі.
Я вже казала, що цей чоловік виграв у генетичній лотереї все, крім мозку?
— Тому що ми з вами не зустрічаємося.
— Отже, пригостити кавою може лише чоловік, з яким зустрічаєшся? — насмішкувато.
— Або розглядаєш таку можливість.
— Цікава життєва позиція. Але час — така штука. Рухома. І іноді він усе змінює. На щось відкриває очі, наприклад.
— Що ви маєте на увазі?
— Що для мене нормально купити каву для колеги, Анастасіє Антонівно. Гарного вам дня! — швидко вийшов, не давши мені відповісти.
А що б ти йому відповіла, Настю?
Треба буде віддати йому гроші. Або теж купити каву. Для мене й справді неприйнятні якісь знаки уваги від чоловіка, коли я не сама.
А ти не сама, Настю?
Я відпила із стаканчика й мимоволі закотила очі від задоволення. Ніжна молочна пінка, ледь відчутна кислинка й шоколадна нотка.
М-м-м…
Я буквально відчула, як мене наповнює тепло й енергія, яких так бракувало в цей похмурий, сирий і дощовий день. Навіть якось забула про… На кілька хвилин, доки пила каву, а потім…
Купити тобі каву Андрієві в голову не прийшло. А як же? Плітки ж! А про те, щоб вибачитися за суботу, взагалі мови не йде, ага!
Я скреготнула зубами.
У двері знову постукали. Це була клієнтка за записом на сесію. Викинувши порожній стаканчик, я взялася до роботи.

Так і пролетів день. Від Андрія рівно нуль. Нічого. Ані слова.

Коли випадала вільна хвилинка, я строчила йому гнівні повідомлення. Що він не цінує мене, використовує, і що мені це набридло. Строчила. Стирала. Знову строчила й знову стирала.

Всередині клекотіло. На очі раз по раз наверталися злі, образливі сльози. На роботі ще вдавалося їх стримувати, але коли вийшла з клініки — все, сил уже не лишилося. Я йшла, шморгала носом, раз по раз змахувала з щік солоні краплини, і через це на моїх улюблених білих в’язаних рукавичках залишалися чорні розводи.

Коли зайшла у свій двір, не повірила очам. Біля під’їзду стояла машина Андрія. Я поспіхом провела пальцями під очима. У метро я вже перевірила, чи не розмазалася туш, але все одно — на всяк випадок… Негоже йому бачити, що я плакала.

Помітивши, що я наближаюся, він вийшов з машини. У руках — пишний букет квітів.

— Що ти тут робиш? — я задерла підборіддя.

— Приїхав поговорити, — простягнув мені букет, але я не взяла.

— О, знайшов час нарешті. Я вражена…

— Пробач за суботу. Я вчинив жахливо, розумію. Але й ти зрозумій мене. Це дитина! Моя дитина! За кожну хвилину поруч із якою я мушу випрошувати в колишньої! Принижуватися перед жінкою, яка мене зрадила.