Розділ 8 (1)

Я схопила сумку, пальто й вилетіла з кав’ярні. Спиною відчувала, що Дана дивиться. Там стіни скляні, а столик біля однієї з них…

Злі, образливі сльози пекли очі. Мене просто бомбило. Як вона може мене засуджувати після того, як сама чинила так само?!

Надворі холодрига. Вітер бив у обличчя, смикав волосся. Я майже не помічала цього. Майже бігла, навіть не розуміючи, куди саме хочу потрапити. Люди мене оминали…

Задзвонив телефон. Дана! Ну, звісно… Я скинула виклик. За кілька секунд — знову… Знову вона.

Як же бісить!

Що саме тебе бісить, Настю? Те, що вона має рацію? Ти ж справді нещасна.

Dana_Vovkovinska: «Настю, пробач мені, будь ласка!»

За що пробачити? За правду? Хіба на правду ображаються?

Dana_Vovkovinska: «Я завжди буду на твоєму боці, що б ти не робила. Завжди!»

Dana_Vovkovinska: «Я ніколи не буду тебе засуджувати. Ні за що».

Dana_Vovkovinska: «Будь ласка, подзвони, коли будеш готова! Я чекатиму».

Подзвонити… Ні, я не зможу. Просто не зможу.

Nastya_Onishenko: «Це ти мені пробач. Я не думала, що говорила. Пізніше поговоримо, гаразд?»

Dana_Vovkovinska: «Звісно!»

Таке вже було, так, Настю? Колись ти теж сварилася з Даною, уникала її… Нагадати, коли?

Я хитнула головою. Ні, все буде інакше! З Андрієм у нас все буде інакше. Все вже інакше. Як взагалі можна порівнювати його з Ванею? Дві різні людини, дві різні історії. І я вже інша…

Повернувшись додому, я взялася збиратися. О шостій вечора мав приїхати Андрій. За планом у нас кіно, потім ресторан, потім ніч у нього.

І сьогодні жодних розмов про Поліну й розлучення! Крапка. Ось, нехай тільки почне — я одразу зміню тему…

У нас усе інакше!

Макіяж — стрілки, рум’яна, «голі» губи. Нам же цілуватися… Волосся — локонами. Чорт, Настю, ти так у житті не відростиш його. Ну що вдієш, якщо собі найбільше подобаєшся саме з локонами?

Чорні колготки, короткі чорні шорти, чобітки на підборах. Так у мене ноги просто «від вух». Чорна водолазка. Відкриваємо або верх, або низ…

Шоста нуль-нуль. Його немає. Шістнадцять хвилин на сьому. Двадцять. Пів на сьому. Подзвонити?

Але він написав сам.

Andrii_Yarovitskii: «Не приїду. Зайнятий. Вибач».

Я втупилася в екран. Не приїде? Отак просто? Без пояснень?

Nastya_Onishenko: «Щось сталося?»

Andrii_Yarovitskii: «Поліна раптово віддала мені Наталку на вихідні! У нас будуть цілі вихідні, уявляєш? Я так цього хотів!»

Nastya_Onishenko: «То, може, проведемо час утрьох? Наталка ж хотіла, пам’ятаєш? І я буду рада».

Andrii_Yarovitskii: «Не вийде, пробач. Я тобі не казав, але Поліна поставила умову, щоб я був сам. Ти ж розумієш?»

Ось тобі й причина, чому ми більше не бачилися з Наталкою…

Чи розумію я? Окей, звісно, розумію! Я ж найрозуміюча жінка на цій планеті!

Настю, це ж дитина. Його донька! Звісно, заради неї він…

Заб’є на тебе, а ти проковтнеш, так?

Я нічого не відповіла. А він більше не написав жодного слова.