Розділ 8

— Ми так давно з тобою не бачились, — сказала Дана й відпила каву. Сказала не з докором, просто констатувала факт, але мені все одно стало соромно. Нашій традиції щосуботньої кави в «Катімо-кафе» — модній кав’ярні біля Золотих воріт — було вже кілька років, і порушувалася вона рідко, лише в крайніх випадках.

І ніколи так надовго…

— Так, пробач. Мене знесло… Понесло… Не знаю, як пояснити, — пробелькотіла я.

— Насть, я за тебе хвилююся. Ми майже не спілкуємося, ти зникаєш. І виглядаєш так само, як тоді, коли була з Ванею.

Дана навчилася говорити прямо й відверто. Дана багато пережила. Не зламалася. Змінилася. Вибудувала себе й своє життя по цеглинці. Щасливе життя. Зокрема й особисте. Яке теж починалося неправильно.

— Не пояснюй, якщо не готова. Я просто сумую за тобою. І хочу бути поруч.

— Знаю, — я сховалася від неї за своєю чашкою.

Ранок. У кав’ярні порожньо. Ми за тим самим столиком із букетом, який постійно намагалися «відхопити», бо він був найзручнішим у цьому доволі тісному закладі.

— І я сумую за тобою.

Це була правда. Я шалено сумувала за Даною…

— Дано, я зійшлася з ним. З тим чоловіком. Це Андрій Яровицький. Ось так, — якось само собою вирвалося.

І, знаєте, я відчула полегшення. Просто в ту мить. На кілька секунд. А потім, коли карі очі подруги здивовано округлилися, воно змінилося пекучим відчуттям сорому.

— Андрій Яровицький. Твій бос, — Дана всміхнулася. — Треба ж, як багато в нас із тобою спільного.

Я завмерла. І все? Усе, що вона скаже? Адже я б на її місці…

— Ти щаслива?

Краще б уже почала мене відчитувати, чесне слово. Або ж пригадала, як я відмовляла її від стосунків із Демидом. Який теж був її босом. Тільки не одруженим…

Я знизала плечима.

— Усе складно. У нього важке розлучення. Колишня хоче відтяпати половину клініки, налаштовує доньку проти нього. І це попри те, що зрадила йому саме вона. Із тренером! Жодного дня не працювала, не тому що Андрій не дозволяв, а тому що сама не хотіла. А тепер у суді звинувачує його в тому, що нібито мало не замкнув її вдома…

Дана слухала, кивала.

— Шкода Андрія. Він — хороша людина і лікар чудовий. Його Демид непогано знає…

Данин Демид спостерігався в клініці Андрія після травми, а сама Дана лежала там же після того, як її порізав колишній.

Саме так я й познайомилася з Андрієм. Прийшла навідати Дану й зіткнулася з ним. А потім, через деякий час, він запропонував мені роботу…

Ніби вічність промайнула.

— Але де в усьому цьому ти, а, Настю? Ти, ви? Ваші стосунки. Поки що я чую тільки про Андрія…

— Ну, він… Знаєш, ми багато гуляємо. Він дарує мені квіти, водить у ресторани. І в ліжку з ним — вау. З донькою познайомив, уявляєш?

— І що донька? Як сприйняла нову дівчину тата?

Чорт…

— Він не наголошував, що я саме дівчина. Зараз це невчасно, дитина й так у стресі.

Дана кивнула. Помовчала, сховавшись за чашкою лате.

— А як твоя робота, Настю? Плітки не дістають? Я пам’ятаю, як це…

— Та ні, все добре…

— Дай вгадаю, — примружилася Дана. — Ви шифруєтеся, так? Ніхто про вас нічого не знає.

— Дано, ми разом усього нічого. Він у процесі розлучення. Хто знає, як його колишня використає наш службовий роман…

— Але ж він познайомив тебе з донькою, правда? Думаєш, вона не розповість мамі про тебе й та, своєю чергою, не здогадається, що ти насправді за «подруга»?

Дана замовкла, повільно зітхнула. А я… А вона ж має рацію. Дана.

— Я й сама цього не хочу. Саме через плітки!

Подруга відповіла довгим поглядом. І мовчанням.

— Ти мене засуджуєш? — вирвалося в мене, коли пауза затягнулася.

— Я тебе не засуджую. Я тебе люблю. І мені шкода, що ти нещасна, — сказала Дана.

— Я не нещасна. Просто в нього складний період, і йому зараз потрібна підтримка. Потрібна я!

— І ти її даєш. Як давала Вані…

— Між нами все інакше.

— Добре було б, якби так і було, Настю.

— Ось тому я й не розповідала тобі! Знала, що засудиш! Що не зрозумієш, — мене понесло. — А сама, між іншим, теж спала з босом і не вважала, що це неправильно.

Дана мовчки дивилася на мене. І обличчя її не виражало абсолютно нічого. Теж «мовчало». І це неймовірно бісило.

— А зараз раптом почала гратися в мораль, самостверджуватися. Не очікувала від тебе.

Я схопила сумку, пальто й вилетіла з кав’ярні. Спиною відчувала, що Дана дивиться. Там стіни скляні, а столик біля однієї з них…

Злі, образливі сльози пекли очі. Мене просто бомбило. Як вона може мене засуджувати після того, як сама чинила так само?!

Надворі холодрига. Вітер бив у обличчя, смикав волосся. Я майже не помічала цього. Майже бігла, навіть не розуміючи, куди саме хочу потрапити. Люди мене оминали…

Задзвонив телефон. Дана! Ну, звісно… Я скинула виклик. За кілька секунд — знову… Знову вона.

Як же бісить!

Що саме тебе бісить, Настю? Те, що вона має рацію? Ти ж справді нещасна.

Dana_Vovkovinska: «Настю, пробач мені, будь ласка!»

За що пробачити? За правду? Хіба на правду ображаються?

Dana_Vovkovinska: «Я завжди буду на твоєму боці, що б ти не робила. Завжди!»

Dana_Vovkovinska: «Я ніколи не буду тебе засуджувати. Ні за що».

Dana_Vovkovinska: «Будь ласка, подзвони, коли будеш готова! Я чекатиму».

Подзвонити… Ні, я не зможу. Просто не зможу.

Nastya_Onishenko: «Це ти мені пробач. Я не думала, що говорила. Пізніше поговоримо, гаразд?»

Dana_Vovkovinska: «Звісно!»

Таке вже було, так, Настю? Колись ти теж сварилася з Даною, уникала її… Нагадати, коли?

Я хитнула головою. Ні, все буде інакше! З Андрієм у нас все буде інакше. Все вже інакше. Як взагалі можна порівнювати його з Ванею? Дві різні людини, дві різні історії. І я вже інша…

Повернувшись додому, я взялася збиратися. О шостій вечора мав приїхати Андрій. За планом у нас кіно, потім ресторан, потім ніч у нього.