Розділ 7

Листопад почався з проливного дощу. Такого, знаєте, крижаного, провісника мокрого снігу. Сірі важкі хмари висіли низько й ніби тиснули на плечі. Сиро, холодно, темно.

Депресивно.

Я не схильна до депресії. Чи тепер уже схильна?

За законом підлості першим, кого я зустріла, коли приїхала до клініки, став Михайло Давидов. Точніше, коли лише прямувала до неї від станції метро, згорбившись під парасолькою й перестрибуючи калюжі. А він, звісно ж, їхав на гарному білому позашляховику.

— Гей, астрологине! — насмішкувато гукнув, опустивши вікно. — Сідайте, підвезу!

— Дякую, сама дійду, — пробурмотіла я.

— Та годі, дощ фігачить, як із відра. Промокнете, захворієте, боронь боже. І що тоді? Егоїстично залишите пацієнтів без астрологічних прогно… Ой, без психологічної допомоги?

До клініки ще йти та йти. І дощ. І вчора Андрій мав приїхати, але не приїхав, бо Поліна знову відмовилася віддати Наталку на вихідні, і в них був скандал. І написав він мені про це в повідомленні. О десятій вечора. Хоча мав приїхати о сьомій.

От би він побачив, як мене підвозять.

Фиркнувши, я залізла на переднє пасажирське сидіння. Тепло салону огорнуло мене. Тепло, запах дорогої шкіри й, звісно, парфуму Давидова. Я не змогла розкласти аромат на ноти. От зовсім. Щось неймовірно важке й водночас таке, що хочеться вдихати знову й знову.

От, скотиняка.

— Давайте парасольку, — забрав із моїх рук безнадійно мокрий зонт, згорнув його, наплювавши на те, скільки крапель впало на його огидно стильні джинси, і засунув у дверцята.

Потім додав тепла кондиціонером. Виїхав на дорогу, задоволено всміхаючись.

— Дякую, — знову пробурмотіла я.

— Ну, не міг же я ризикувати здоров’ям пацієнтів. Це було б егоїстично.

— А ви, отже, альтруїст, Михайле Костянтиновичу? — я примружила очі. — Саме це змушує вас безкінечно підколювати мене?

Вираз обличчя чоловіка змінився. Просто раптово. Мигцем. Насмішкувата маска змінилася якоюсь… Розгубленою? Зніяковілою? Михайло Давидов і ніяковіє? Може, ти вже захворіла, а, Настю? Хоча, температури ніби немає.

— От ви мені й скажіть, Анастасіє Антонівно, — знову всміхнувся. — Здається, це у вашій компетенції? Чи все ж ні?

— У моїй, так.

— І-і…

— Таке враження, що ви проєціюєте на мене якісь давні образи замість того, щоб пропрацювати їх і жити далі в гармонії передусім із собою.

Давидов скреготнув зубами. От реально, я виразно це почула. Подумки вилаяла себе. Ну навіщо тобі, Настю, було вмикати психологиню? Хтось тебе про це просив?

Це ж не Андрій, так, Настю? Він же тільки радий і щасливий знову й знову обговорювати з тобою свою образу на колишню й проблеми з нею, користуючись тобою як безкоштовною психологинею. Тобі його мало? Тобі ще треба загострити стосунки з…

— Шкода, Анастасіє Антонівно, що ваша психологія дає лише ілюзію розуміння людей, а насправді ані краплини не допомагає в них розбиратися, — їдко кинув Давидов.

— Перепрошую. Я була нетактовною.

— Не вибачайтеся. Ви нічого поганого мені не зробили. На відміну від себе самої, — мовив він, глянувши довгим, багатозначним поглядом.

— Що ви маєте на увазі? — не витримала я й відвела свій.

Бо припущення, яке блискавкою промайнуло в голові від його слів, змусило мене внутрішньо стиснутися. Він що, помітив, що між нами з Андрієм…

— Ви робите неправильні вибори в житті й уперто цього не помічаєте, — недбало кинув він. — Не виходьте, я зустріну вас із парасолькою.

Виявляється, ми вже на парковці клініки. А я й не помітила, як доїхали. Розгублено дивилася, як він дістає з дверцят мою парасольку, а з заднього сидіння — свою, велику чорну тростину, відчиняє двері, розкриває її, обходить машину, відчиняє двері мені…

Мимоволі я взялася за простягнуту руку. Вона була холодною й нервово стиснула мою. Затримала довше, ніж було потрібно. Наші погляди зустрілися. Сірі очі чоловіка тиснули багатозначністю. Невимовленим тиснули.

— Ходімо, дощ валить, — наче опам’ятавшись, сказав він.

Поклав мою руку собі на лікоть. Так по-господарськи. Сказати, що я офіг… здивувалася — нічого не сказати. Довів мене до входу в клініку, відчинив двері, а всередині віддав парасольку.

— Завжди радий, — усміхнувся, як той Чеширський Кіт.

Я просто шкірою відчула на собі зацікавлений погляд Юлі, адміністраторки.

— Добрий ранок!

— Від ненависті до кохання? — прошепотіла вона, коли Михайло зник за поворотом коридору.

— Юлю, не говори дурниць. Він просто підвіз мене від метро…

— Ай, Настю, ну чого ти соромишся, а? Він вільний, ти вільна, ви дорослі люди, колеги… І те, як між вами іскрить, видно мало не з першого дня твоєї роботи.

— У словосполученні «як ми одне одного бісимо» ти наробила занадто багато помилок, Юль.

— Ріжки, ніжки, кулачки — це ознаки кохання.

— У п’ятому класі.

— Ви саме так і поводитеся, Настю. Як п’ятикласники. Почали б уже зустрічатися. Хоча ні, краще не треба. Як ми тоді без стендапу у вашому виконанні?

— Ха-ха, — фыркнула я, закочуючи очі.

Пішла. Усередині впіймала дивне відчуття. Від слів Юлі, від учинку Михайла. Та ну, не може бути, щоб я подобалася йому. І він мені — тим паче. Цей бісючий придурок із зовнішністю голлівудського актора…

На телефон прийшло повідомлення.

Andrii_Yarovytskii: «Привіт! Зайди до мене, будь ласка!»

Серце пришвидшило хід. Він бачив, що мене підвіз Давидов, і хоче поговорити! Просто чудово, Настю, браво. Йому зрадила дружина, а ти зараз, по суті, намагаєшся створити видимість того, що робиш те саме!

Чоботар без чобіт! Може, тобі на супервізію?

Навіть не заходячи до свого кабінету переодягтися, я поскакала до нього. Дорогою продумала, що й як скажу. Правду. Підвіз від метро. У цьому немає нічого поганого. Якщо почне ревнувати, проговоримо це. Навіть дуже вигідно, адже в Андрія цілком можуть початися проблеми з довірою до жінок після вчинку колишньої. А я допоможу їх пропрацювати. Їх, усе інше. Допоможу йому відновити психологічний стан. І це ще сильніше нас поєднає…