Розділ 6 (1)

*******

Андрій поїхав рано-вранці. Навіть не поснідав. Сказав, що на нервах, раптом Поліна знову щось утне. Ми домовилися зустрітися об одинадцятій у парку розваг.
Дві години я вибирала, що вдягнути. Так, наче від одягу залежить, чи зможу я порозумітися з дитиною… У результаті надягнула джинси й синю водолазку. Синій колір сприяє порозумінню, ага.
Приїхала раніше, стояла біля входу, стискаючи ремінець сумки.
Рівно об одинадцятій під’їхала машина Андрія. Він вийшов, відчинив задні дверцята, допоміг вийти дівчинці.
Наталка була худенькою, тендітною. Довге світле волосся заплетене в косичку. Блакитні очі — як у батька. Серйозне, насторожене обличчя.
Вони підійшли. Андрій виглядав напруженим.
— Наталко, це Анастасія. Моя подруга. Ми працюємо разом.
Працюємо разом. Подруга.
А чого ти чекала?
— Привіт, Наталко. Можна просто Настя. Рада знайомству, — простягнула я їй руку.
Дівчинка мовчала, дивилася насторожено. Я прибрала руку.
— Ну що, ходімо? Які атракціони ти любиш?
Пауза. Наче вона зважувала, чи варто відповідати. Потім усе ж назвала кілька. Андрій купив квиток, Наталка побігла кататися.
— Як ти? — запитала я його.
— Вона зі мною як з чужим, — чоловік хитнув головою, — як із ворогом. І все через цю…
Я стиснула його руку. Вона була холодною.
— Нічого. Ми це виправимо. От побачиш.
Коли Наталка накаталася, ми зайшли в кафе. Дівчинка насторожено позирала то на мене, то на тата. Мовчала. І Андрій мовчав. Говорила лише я. Весело коментувала меню, коли обирали, що замовити, запитувала Наталку, що вона любить. Потрібно було якось розрядити обстановку.
— Твій тато мені розповідав, що ти любиш читати. Фентезі? — обрала нову тему, коли, нарешті, зробили замовлення.
Вона кивнула.
— Я теж! «Гаррі Поттера» читала?
— Так, — тихо, після паузи.
— Яка книжка улюблена?
— Шоста. «Принц-напівкровка».
— О! А в мене третя — «В’язень Азкабану». Але шоста теж дуже крута!
В очах Наталки майнула зацікавленість. Ми трохи поговорили про книжки, і дівчинка, на щастя, наче б то трохи відтанула.
Офіціант приніс замовлену нами піцу й напої.
— Наталко, тобі смачно? — запитав Андрій, коли дівчинка з’їла шматочок.
— Угу.
Ніякова тиша.
— Ти ж у п’ятому класі, правильно? Який предмет улюблений?
— Українська література. Хоч ми по ній фентезі й не проходимо. А я його люблю…
Ми знову заговорили про книжки. Андрій слухав, усміхався. Я бачила, як розслабляються його плечі.
Коли Наталка відволіклася на телефон, він тихо сказав:
— Дякую. Вона з тобою розмовляє. Оживає. Останні тижні була така закрита…
— Їй просто потрібен час, — прошепотіла я. — І вчинки.
— З тобою їй легше. Бачу. Ти вмієш з нею. — Він стиснув мою руку під столом. — Я так боявся, що вона взагалі не захоче…
— Тату, — раптом сказала Наташа.
Андрій випустив мою руку, випрямився:
— Так, сонечко?
— Можна ще на колесо огляду?
— Звичайно! — його обличчя посвітлішало. — Ходімо!
Решта дня минула добре. Наталка сміялася, була відкритою й брала участь у розмовах. Теми розлучення вони не торкалися, тож проговорити пов’язане з цим не вдалося. Ну що ж, так навіть краще. Гаразд, що вона змогла відволіктися і просто провести час із татом. І зі мною, так. Здається, ми поладнали.
Увечері Андрій повіз її додому. Я сиділа попереду, Наталка — позаду.
— Тату, — сказала вона, коли він припаркувався біля під’їзду. — А ми ще побачимось? Усі разом?
— Звісно! Хочеш?
— Хочу. Настя хороша.
Я обернулася, усміхнулася. Наталка усміхнулася у відповідь.
Андрій вийшов провести доньку. Вони ще трохи поговорили біля під’їзду. Наталка обійняла батька, а потім зникла всередині. Андрій повернувся, сів за кермо, виїхав із двору.
— Дякую тобі за Наталку, — сказав він. — Якби не ти, навіть не знаю, як би пройшла ця зустріч.
— Завжди, будь ласка, — відповіла я, знову відчуваючи тепло всередині від того, що виявилася потрібною, змогла допомогти йому й підтримати.