Розділ 6

Ми йшли осіннім парком, тримаючись за руки. Листя шурхотіло під ногами, вітер плутав волосся.
— Знаєш, — говорив Андрій, — якби міг, я б у клініці й оселився. Додому повертатися взагалі не хочеться. Там тиша. Порожнеча. Раніше двері відкриваєш — Наталка вибігає, стрибає на шию, без упину торохтить про школу, подружок, чергову книжку, яку читає. Таким щастям це було, розумієш?
Усередині все тривожно стиснулося. Він сумує за колишньою?
— Але й Поліна… — він хитнув головою. — Вічно з таким обличчям ходила, наче я в чомусь винен. Постійні претензії на рівному місці. Ще й при дочці. То щось там за собою не прибрав, коли збирався, то їй протягом дня не написав… А сама… — голос зірвався. — Сама в цей час уже зі своїм тренером спала. Якого я, між іншим, оплачував! Підла тварюка!
— Скажи мені, що ти відчуваєш?
— У сенсі?
— Ну, опиши свої почуття з цього приводу. Щодо Поліни. Зради. Минулого.
— Не знаю… Я злий. Розчарований. Спустошений. Мені соромно.
Якби це був клієнт, я б його виправила. Бо розчарування й спустошення — це не почуття. Але ви не на сесії, Настю!
Головне, що він не сумує за нею.
— Соромно, що я облажався всюди. Мені Поліна зрадила. Та ще й дочку проти мене налаштовує…
— Стоп, — я поклала долоні йому на груди. — У зраді винен той, хто зрадив. Завжди. Лише сама людина обирає, як вчинити. І твоя колишня обрала зраду. Це тільки її відповідальність, а не твоя провина. Мало того, вона ще й намагається маніпулювати дочкою. Налаштовує дитину проти батька, цим її травмує. Це теж її провина. Лише її.
Андрій притягнув мене до себе, тицьнувся обличчям у моє волосся:
— Дякую, — прошепотів. — Дякую, що ти є. Що слухаєш. Мені так потрібно виговоритися, а більше нікому. Ти єдина, хто розуміє мене…
Він знайшов мої губи, вп’явся в них пристрасним поцілунком. Руками полізли під одяг.
— Поїхали до мене?
Я кивнула.
Приблизно так ми й проводили майже кожен вечір усі ці три тижні. Саме стільки часу минуло з тієї ночі. З того ранку в нього вдома. З нашого першого офіційного побачення. Усього-нічого по суті. А за відчуттями — наче пролетіло ціле життя.
Ми гуляли містом, узявшись за руки, багато розмовляли. Я щосили намагалася підтримувати Андрія й раділа, коли це вдавалося.
Вечеряли в ресторанах. Я, мабуть, за весь минулий рік у такій кількості ресторанів не побувала, як за ці три тижні. Андрій дарував мені квіти, замовляв доставку додому. І моя невелика однокімнатна квартирка стала нагадувати елітний квітковий бутік.
Майже кожен вечір. І майже кожну ніч. У мене. В нього. Коли я вранці відкривала очі в його обіймах, то танула від відчуття казки, якою стало моє життя. Мріяла, що так буде завжди. Що зовсім скоро, варто лише завершитися процесу розлучення, Андрій запропонує жити разом. Надто рано? О так, знаю. То й що? Яке це має значення, якщо ми настільки добре розуміємо одне одного, якщо нам так добре разом. Наче зустрічаємося не трохи менше місяця, а набагато довше.
А потім, після кожного такого ранку, починався робочий день. І от тоді відчуття казки розвіювалося, як дим на вітрі. Тому що там він тримав дистанцію. Тому що там він і далі був просто моїм босом. З одного боку, так, так краще. Навіщо мені плітки? З іншого…
Коли ви спите разом, коли він каже, що закоханий і що у вас стосунки, а потім на роботі робить вигляд, наче ти просто підлегла…
Скільки це триватиме?
Не будь егоїсткою, Настю!
Цієї п’ятниці Андрій приїхав пізно. Майже о десятій. Я на той момент уже встигла подумати, що все, не приїде. Злилася. Переживала. Хотіла дізнатися, чи все гаразд, але не робила цього. Нехай не думає, що я сиджу й чекаю…
Сьогодні було чергове судове засідання. Що, як щось пішло не так?
Що саме, Настю? Що такого могло статися, що завадило знайти п’ять секунд на повідомлення?
— Привіт, Настю, — клюнув мене в губи, почав роззуватися. — Я весь день не їв, ти можеш…
Жодного слова вибачення, що так пізно й що не попередив. Але він такий втомлений. Виснажений. А раптом щось справді серйозне…
— Звичайно. Мий руки.
Я пішла на кухню. Там розігріла печеню, яку приготувала спеціально для нього і яка, звісно, встигла сто разів охолонути.
— Дякую, — він сів за стіл, почав їсти.
Я сіла навпроти.
— Як суд?
Він зло всміхнувся:
— Поліна влаштувала спектакль. Ридала перед суддею, що я її кинув, залишив без засобів до існування. Що їй нема за що дитину годувати…
— Але ж ти даєш їй гроші…
— Даю! Щомісяця, тясця ій! Окремо оплачую оренду квартири. Купую Наталці все, що потрібно. А їй мало, — він відклав виделку. — Знаєш, що ще вона сказала судді? Що я забороняв їй працювати і фактично замкнув удома!
Він хитнув головою.
— Брехлива мразота! Сама, щойно ми почали жити разом, одразу кинула роботу, яку, за її ж словами, ненавиділа, захотіла сидіти вдома. «Створювати затишок», «шукати себе». Ну а я? А мені що, мені головне було, щоб вона була щаслива. Хоч працює, хоч ні, я б усе одно все забезпечував. І я горбатився цілодобово, щоб у неї все було…
— Андрію, все ж зафіксовано. Усі грошові перекази. Суд це врахує.
— Та знаю. Адвокат каже, що все буде нормально. Мене просто бомбить. Я п’ятнадцять довбаних років здував із неї порошинки, давав їй усе, що просила. А вона віддячила мені зрадою. З тренером! Якого, до речі, теж оплачував я.
Голос його зірвався. Я обійняла його за плечі.
— Мені дуже шкода, що…
— Знаю, — він притиснувся до мене. — Але найстрашніше не її зрада. І навіть не те, що вона хоче забрати половину клініки. А те, що тепер вона налаштовує Наталку проти мене.
— Ти зможеш їй все пояснити. Показати вчинками, що мама помиляється, — уже вкотре нагадала я.
— Коли? — він глянув на мене. — Поліна майже не дає нам нормально спілкуватися.
Він стиснув кулаки.
— Я щоразу благаю її дозволити мені побачитися з власною дитиною! Буквально стою на колінах перед жінкою, яка мені зрадила!
— Коли суд регламентує спілкування з дочкою, вона не зможе…
— Адвокат каже, що це може й до весни тривати. Суди, трясця їх так, на боці матерів, — голос тремтів. — Настю, я так боюся її втратити. Вона — єдине хороше, що залишилося в мене від шлюбу.
Я гладила його по спині.
— Дякую, — прошепотів він. — Що слухаєш. Що не засуджуєш. Мені так треба виговоритися. А більше нема з ким. Ти мені так потрібна. Якби не ти, я б кукухою поїхав…
Він поцілував мене в губи.
— До речі, на завтра мені вдалося домовитися побути з дочкою. Я хочу вас познайомити… Ти ж допоможеш порозумітися з нею?
— Звісно.