Розділ 5

У спальні створювалося враження, ніби шафи вибухнули. Тут і там валялися строкаті купки одягу. Я вже психувала. Тому що не подобалося абсолютно нічого. Жоден із нарядів не здавався достатньо підходящим для побачення з Андрієм.

Нашого першого справжнього побачення.

— Поводишся, як дитина. Як дурепа! — шикнула на себе вголос.

Що ж, коли не знаєш, що вдягти, велика Шанель завжди виручає. Звісно, жодного вбрання цього бренду в мене не було, я стільки не заробляю. Зате було просто те саме маленьке чорне плаття. Нічого особливого: виріз трішки глибший за діловий, приталений крій, довжина трохи вище коліна. Зате сиділо воно просто бездоганно. До нього — човники на підборах. Не чорні, а червоні. Нехай будуть акцентом. Сумочка в тон до туфель і бежевий тренч-максі.

Волосся я уклала локонами — так, знову, знаю. Намалювала стрілки, додала червону помаду. Хоча, навіщо, ми ж будемо цілуватися… Але якось же жінки носять червону помаду на побачення, правда? Та й узагалі вона мені дуже пасує. Робить губи пухкими, спокусливими.

Колготки чи панчохи? Довжина плаття дозволяє і те, й інше. Від самої думки, що ми, швидше за все, будемо… Я почервоніла, як школярка.

У вас уже все було, Настю. У кабінеті. Як у дурнуватих серіалах. Червоніти треба було раніше. І думати, чи варто спати з одруженим босом, теж.

Я глибоко вдихнула.

Гаразд.

Надягла білизну. Чорну. Ніжне мереживо, все як треба. Цей комплект я купила собі в подарунок на минуле Восьме березня, яке зустріла на самоті, так би мовити, «на майбутнє». І ось, майбутнє настало.

Панчохи, плаття, парфуми…

Прийшло повідомлення від Андрія.

Andrii_Yarovitskii: «Я приїхав. Не поспішай, якщо ще не готова, я почекаю!»

Серце пропустило удар. Він уже тут.

Ай, Настю, не вибігай відразу. Нехай не думає, що ти сидиш у віконечка й чекаєш, як Хатіко.

Витримавши п’ять хвилин, які здалися п’ятьма роками, я надягла тренч, замкнула квартиру й спустилася у двір.

Яровицький стояв, спершись на наполірований чорний бік свого позашляховика, і зависав у телефоні. Темно-синій костюм і блакитна сорочка бездоганно сиділи на його високій, накачаній фігурі. І колір очей підкреслювали. Промайнула думка, що стилю його, напевно, тобто, швидше за все, навчила колишня. Знаєте, ну зовсім не схожий Андрій на ту рідкісну категорію чоловіків, які вміють самі вдягатися…

Так, Настю, уявляєш, у нього є минуле, як і в тебе. Є колишня. Майже колишня. Що не завадило тобі переспати з ним.

Виглядав Андрій… Розслабленим. Не так, як на роботі. Помітивши, що я наближаюся, він поклав смартфон у кишеню піджака.

— Ти приголомшливо виглядаєш, — обпік поглядом, підтверджуючи правдивість своїх слів.

— Дякую, — я відчула, як знову червонію. — Ти теж.

Він відкрив для мене передні пасажирські дверцята, і я забралася в машину. Пахло дорого. Шкірою, його парфумом.

Андрій сів за кермо. Завів авто. Подивився на мене.

— Нервуєш?

— Трохи, — зізналася я.

— Я теж, — усміхнувся він. — Давно не був на першому побаченні. Років п’ятнадцять, мабуть. Дивне відчуття.

— Можу собі уявити, — я торкнулася його руки. — Але ж це добре, правда? Новий початок!

— Так, — він накрив мою руку своєю. — З тобою — добре.

Він виїхав із двору. За вікном пропливали вечірні вулиці рідної столиці. Місто красиво сяяло вогнями. Метушливе, живе, яскраве.

Ресторан виявився на даху висотної будівлі на Печерську. Панорамні вікна, вид на Дніпро й Лавру. Приглушене світло, жива музика — саксофон грав джаз.

— Вау, — видихнула я, коли ми зайшли.

— Подобається?

— Дуже.

Нас провели до столика біля вікна. Усамітнений, у кутку. На білосніжній скатертині стояв витончений підсвічник із двома свічками, лежали срібні прибори, стояли елегантні тарілки.

Красиво.

Андрій галантно допоміг мені зняти тренч і відсунув стілець. Я незграбно сіла. Молодець, Настю! Продемонструй якомога яскравіше, наскільки тобі незвичні галантні жести від чоловіків!

Офіціант приніс меню. Ой, мамочко… Одна страва коштує стільки, скільки я заробляю за день.

— Не дивись на ціни, — тихо сказав Андрій. — Просто обери, що подобається.

Очевидно, моя реакція відбилася на обличчі. Ну, розумничка, Настю. Так тримати!

А-а-а-а!

Довелося вибирати. Що ж, гаразд… Нехай буде червона рибка з овочами. Коли я озвучила Андрієві, чого хочу, підійшов офіціант. І саме тоді мене відвідала думка, що в рибі ж можуть бути кісточки.

Чорт…

Андрій замовив стейк із кров’ю. Із напоїв — мені лате, собі — еспресо. Усе без кофеїну, бо вечір.

Коли офіціант пішов, повисла ніякова пауза. Ми розгублено сиділи, не знаючи, про що говорити. Наче й справді щойно познайомилися.

— Наче тільки-но познайомилися, — озвучив мої думки Андрій. — Слухай, мені потрібна допомога. Про що прийнято говорити на першому побаченні?

Я хихикнула.

— Можливо, про роботу? Хто ким працює… Ой, ми ж уже це знаємо. Тоді, може, про фільми? Які ти любиш?

Виявилося, Андрій любить старі бойовики й всесвіт Marvel. Я — сучасні психологічні трилери.

— Ти ж психолог, — усміхнувся він. — Напевно, завжди вгадуєш фінал?

— Не завжди, — я всміхнулася у відповідь. — Інколи автори дивують.

— Як у житті?

— Як у житті.

Принесли каву, їжу. Смачно. Дуже. Ми їли, розмовляли, сміялися. Напруження якось непомітно розтануло.

— Розкажи про Наталку, — попросила я. — Яка вона?

— Розумна. Серйозна, не за роками. Любить читати — фентезі, пригоди. Мріє стати письменницею. Або лікарем, як тато, — він усміхнувся.

— Вона схожа на тебе.

— Зовні більше на Поліну. Світле волосся, карі очі. А от характер… — він замислився. — Мабуть, так, на мене. Уперта. Цілеспрямована. Не любить показувати емоції.

— Як вона відреагувала на те, що ви розлучаєтеся?