Розділ 4 (1)

— Доброго ранку, колеги, — сказав він, сідаючи на чолі столу. — Почнемо.

Година. Планьорка тривала годину. Обговорювали пацієнтів, призначення, складні випадки. Я слухала, робила нотатки, час від часу висловлювалася щодо своїх пацієнтів. І весь цей час відчувала на собі погляд Андрія. Звісно, він не втуплювався відверто. Ні. Але я раз у раз ловила його погляди мигцем. Коли щось говорила, наприклад. Або робила записи. Коли поправляла волосся. І ці погляди обпалювали. Відчувалися фізично, змушуючи палати.

Мені здавалося, що всі все бачать, усе помічають.

Так ти, Настю, параною собі заробиш і поїдеш у рехаб.

Планьока закінчилася. Усі розійшлися. Я йшла коридором до сходів. І раптом почула оклик за спиною:

— Настю!

Я обернулася. Андрій наздогнав мене.

— Мені потрібно… — він запнувся, озирнувся довкола. Я мимоволі — теж. У коридорі ми були самі.

— Зайди до мене за п’ять хвилин… Будь ласка.

Я кивнула. Він пішов до себе. Я рушила до свого кабінету, залишила там блокнот.

Все саме так і буде, так, Настю? Будете, як злодійчики: «спочатку я, потім ти через кілька хвилин»?

А чого я хочу? Щоб він за п’ять хвилин оголосив усім, що ми разом, ще й коли сам у процесі розлучення?

Я піднялася до нього, постукала у двері. Коли зайшла після його «так», він одразу притиснув мене до стіни й зачинив двері.

— Привіт, — іншим, хрипким голосом, просто мені в губи.

— Привіт, — прошепотіла я.

— Сумував.

— Я теж…

Він накинувся на мої губи. Жадібно, хижо. І я відчула, як слабшають коліна, як усе тіло плавиться від бажання, щоб він…

— Я весь час думав про тебе. Пробач, що не писав і не телефонував, був зайнятий. Адвокат, потім колишня. Просив про зустріч із Наталкою, але вона не дозволила…

Ось і причина. А ти, Настю, як дурепа образилася.

Він знову почав мене цілувати. Гарячі долоні ковзали по тілу, забиралися під трикотажну кофтинку, змушуючи шкіру вкриватися мурашками. Великі пальці гладили шкіру під ребрами, ковзали вище. Я застогнала йому в губи, коли його руки накрили мої груди поверх бюстгальтера, стиснули…

— Андрію… Ми ж на роботі, — прошепотіли моїми губами залишки здорового глузду.

— Знаю, так… Просто я страшенно за тобою скучив, — він притиснувся чолом до мого чола.

Його широка грудна клітка важко підіймалася й опускалася. Гаряче дихання торкалося мого обличчя, моїх губ. Руки стискали талію, втискаючи мене в його тверде тіло.

— Відчуваєш, що ти зі мною робиш? Я хочу тебе просто тут. Просто зараз. На цьому столі. Але робота, трясця її…

Його слова, його голос, його руки — все це зводило мене з розуму.

Він відсторонився, важко дихаючи. Провів рукою по моєму волоссю, по щоці. Великий палець ковзнув по моїй нижній губі, і я спіймала себе на тому, що хочу втягнути його до рота. Господи, Настю, що з тобою коїться?

— Що ти робиш у середу ввечері? — прохрипів він, дивлячись на мої губи.

Тільки в середу? Це ж аж післязавтра…

Так, Настю, у дорослих людей є життя поза роботою, на яке теж потрібен час.

— Ще не знаю, — хай не думає, що я тільки й роблю, що чекаю…

— Тоді вечір мій. Наш. Я запрошую тебе на побачення. А тепер тікай звідси, поки я не передумав і не замкнув двері на ключ.

Я хихикнула. Поправила кофтинку, пригладила волосся. Вийшла з його кабінету. У коридорі притулилася до стіни, заплющила очі.

Середа. Залишилося два дні. Два дні до нашого першого справжнього побачення.