Розділ 4

Ми повернулися до Києва ввечері в неділю. Тобто як «ми»? Усі, окрім молодят, які полетіли в весільну подорож на острови. Андрій у вихідні мені не писав і не телефонував. І я теж йому не писала і не телефонувала. Весільна церемонія й подальше святкування відволікали, але варто було лишитися наодинці — і боротися з тривогою вже не виходило.

У вас уже все було, Настю. Ти переспала зі своїм начальником. Із своїм одруженим начальником. Одразу…

Я боялася, що прийду вранці в понеділок, а Андрій зробить вигляд, що нічого не сталося. Або скаже щось на кшталт: це був порив, пробач, я поквапився, мені зараз не до цього, давай забудемо. Або взагалі звільнить. Геть з очей, геть з серця, так би мовити…

А потім згадувала його голос, який шепотів: «я закохався в тебе», його поцілунки, його руки на моєму тілі… Хіба таке кажуть, хіба так цілують, коли це щось із приставкою «просто»? Просто порив. Просто секс.

І кажуть, і цілують, і все інше, Настю. Хіба ж тобі, дорослій жінці й до того ж психологу, в якої вже були сотні клієнтів, цього не знати?

Усю ніч я не спала. А вранці прийшло повідомлення від Андрія.

Andrii_Yarovitskii: «Доброго ранку! Сподіваюся, все пройшло чудово. Скоро побачимось».

Взагалі-то міг би й написати протягом цих трьох днів і уточнити, так би мовити, у процесі. Ай, Настю… У нього складний період. Розлучення. Можливо, він узагалі провів вихідні з донькою і йому було не до тебе.

Не до мене. Як чоловікові може бути «не до» жінки, в яку він, за його ж словами, закохався?

Я почала збиратися. Уклала своє каре локонами. Так, Настю, більше плойки. Таким чином ти, звісно, відростиш довге волосся, ага. Але в мене кола під очима й набряки під ними ж. Так завжди буває після безсонної ночі. А гарна зачіска — один зі способів це замаскувати. У комплект до неї — макіяж. Трохи більше тону, рум’ян, туші. Так, щоб виглядати по-діловому, але водночас приховати сліди втоми.

Чомусь згадався Давидов і його коментарі щодо мого зовнішнього вигляду. Скотиняка! Подивимось, що ти скажеш сьогодні…

Світло-блакитна обтисла кофтина в рубчик ще краще «освіжить» обличчя, а до неї в комплект — прямі штани темно-коричневого кольору. Ботильйони на підборах. Вони тиснуть, як і будь-яке взуття на підборах, але це навіть на краще. Так би мовити, ви забудете про всі свої проблеми, якщо взуєте достатньо незручні туфлі.

Сьогодні… У нас буде планьорка, як і завжди по понеділках. І там буде Андрій. Я взагалі зможу поводитися так, ніби нічого не було? А якщо не зможу, то, звісно, всі все помітять. І тоді — плітки…

Тільки цього мені ще й бракувало.

Настю, ти психолог чи як? Чоботар без чобіт, твою матір!

Клініка зустріла звичним запахом освіжувача повітря, кави. Адміністратор сьогодні Аня, у Юлі вихідний.

— О, Настя, привіт! Ну що, як весілля? — так, хоч у нас колектив і немаленький, але всі завжди все знають.

— Привіт! Все пройшло чудово.

— По тобі видно. Втомлена — капець. Уявляю, як не хотілося сьогодні виходити.

Та твою ж матір…

— Фотки покажеш?

— Пізніше. Скоро планьорка, хочу ще раз глянути звіт за минулий тиждень.

Я втекла до себе в кабінет. Там нашвидкуруч нанесла ще краплинку консилера під очі й трохи рум’ян на вилиці. Нормально я виглядаю! Що вона вигадує…

Увімкнула комп’ютер, переглянула звіт за минулий тиждень. Потім — розклад. Сьогодні буде чотири сесії. Молода пацієнтка після аварії, що лишила шрами на обличчі, футболіст після операції на коліні, який більше не зможе продовжити кар’єру…

Одразу згадався Данін Демид. Він у минулому боксер і теж завершив кар’єру через травму.

У них теж усе починалося неправильно. Така собі ґрунтова основа, на якій ростуть проблеми, а не «довго і щасливо». Майже завжди. Майже. Вони стали винятком. Бо дуже цього хотіли, багато працювали над стосунками. І якщо ми з Андрієм теж…

У переговорній уже зібралися всі колеги. Серед них, звісно, Давидов власною персоною. Окинув мене насмішкуватим поглядом своїх сірих очей з ніг до голови. І вдихнув, готуючись відпустити черговий безглуздий коментар.

— Настю, привіт! — першою привіталася Олеся Іванівна, наша терапевтка. — Як пройшло весілля? Ти впіймала букет?

— Добрий день. Все чудово. Ні, букет не впіймала, — я вмостилася так, щоб хоч трохи сховатися за спинами колег, коли з’явиться Яровицький. Точніше, коли сяде на чолі довгого столу в переговорці.

— Шкода, тоді б вийшла заміж уже цього року, — простягнула жінка.

— Я не вірю в прикмети…

— Анастасія Антонівна, не вірить у прикмети, зате вірить у те, що психологія — це наука, — увімкнувся Давидов.

Пролунав приглушений смішок. Чорт, йому самому не соромно отак ганьбитися? А тобі, Настю?

— Ви виглядаєте не дуже, Михайле Костянтиновичу. Погано спали? Напевно, знову всю ніч дивилися відео про те, що психологія — це не наука? — я примружила очі.

— Схоже, весілля було не таким уже й веселим, якщо ви в такій чудовій формі після свята, — повільно розтягнув губи в усмішці він.

— Ні, якраз навпаки. Просто поняття веселощів у всіх різне. І не всі розуміють під цим багато алкоголю, після якого зранку погано…

Давидов засміявся. Ні, просто загиготів. А як же, знову вивів мене…

Скотиняка!

А ти, Настю, ведешся, як малолітня дурепа!

Двері переговорки відчинилися. Увійшов Андрій. І час наче завмер. Усе навколо зникло, перестало існувати. Залишився лише він. Високий, аристократично вродливий і з мудрим, трохи сумним поглядом таких самих, як у мене, синіх очей. Коли наші погляди зустрілися… На частку секунди… Смуток у його очах змінився вогнем.

— Доброго ранку, колеги, — сказав він, сідаючи на чолі столу. — Почнемо.

Година. Планьорка тривала годину. Обговорювали пацієнтів, призначення, складні випадки. Я слухала, робила нотатки, час від часу висловлювалася щодо своїх пацієнтів. І весь цей час відчувала на собі погляд Андрія. Звісно, він не втуплювався відверто. Ні. Але я раз у раз ловила його погляди мигцем. Коли щось говорила, наприклад. Або робила записи. Коли поправляла волосся. І ці погляди обпалювали. Відчувалися фізично, змушуючи палати.